Традиційна музична культура Півдня України

південь3

Південь  України – край фольклорної традиції пізнього формування. Більш-менш сталим для населення цього краю можна вважати хіба час після виходу Чорноморського, згодом перейменованого у Кубанське, війська з Херсонщини на Кубань. Край неодноразово кардинально перенаселявся, де співіснували елементи антагоністичних культур: античної і варварської; скотарської, кочової і осілої, землеробської; мусульманської і християнської. На території Херсона до скасування Нової Січі було п’ять зимівників, мешканці яких були вигнані з позбавленням будь-яких прав, у тому числі й майнових.

У перші роки приходу на північне Причорномор’я росіян категорично  заборонялось переселення сюди «вихідців з малоросійських губерній». Цей наказ було часто ігноровано, бо прижитись тут німцям, росіянам чи євреям було тяжко. Українців приймали нелегально рабами у своїх же оселях. Або ж влада крізь пальці дивилась на появу втікачів-нелегалів з Полтавської чи Чернігівської губерній. Вигнаних під час ліквідації кримського ханства українських емігрантів – колишніх підданих кримського хана агітували повернутись назад на Херсонщину. Таких у цьому краї називали арнаутками. Можна гадати, що репатріювавшись ці люди повернули у свій край і його давні традиції.

Cтруктура календарного музичного  фольклору реґіону типова для  всіх заселених переселенцями територій:  Зміст даного аудіоальбому засвідчує наявність пісень зимового календаря пізньої, християнської чи християнізованої тематики (№ 2 – 3, ), веснянок (4), у тому числі й із втратою весняної календарної приуроченості, частково зберігся  купальський обряд (без купальських пісень). Майже не зафіксовано також петрівок (5) та жнивних  пісень.

По сей день міграційні процеси  на Херсонщині дуже сильні, населення  постійно змінюється, тому зовсім не просто визначити, що тут є автохтонним, а що напливовим. Народжені на Херсонщині і є Херсонцями, хоч би вони й народились у депортованих селах із галицької Бойківщини (33), чи у переселенців-полтавців «з дна кременчуцького моря» (9), чи волиняків чи рівненських поліщуків (4), що їх виселили у зв’язку з участю в УПА у післявоєнний час.

Весільні звичаї досить повні (6, 8, 10, 11), але без вінкоплетення. Замість зеленого «гілечка» тут більш поширене тістяне «дівування». Викуп молодої був іноді дуже значним за сумою і прирівнювався до калиму як у магометан. Молода чекала молодого з закритим хусткою обличчям, а хустку мав зняти з молодої жених (вплив східних традицій). Для весільних наспівів характерна багатодіалектність. Найархаїчніші наспіви на півночі краю, найрозвиненіші у звукорядному відношенні. З широкими розпівами властиві крайньому Причорномор’ю, Олешківщини: села Кардашинка (16) та місто Олешки (13, 15 – Цюрупинськ), села Чалбурда (17), Келегеї  (Пролетарка і Таврійськ) та ін.

На північному правобережжі панує  весільний  трихордовий  звукоряд із ангемітонним заспівом. (осокорівський субдіалект: Осокорівка, Михайлівка, Золота Балка). На північному лівобережжі – архаїчний трихордовий звукоряд (Верхній Рогачик). Давні села, що сформувались на місці  козацьких зимівників чи паланок, частіше мають тетрахордовий  ладозвукоряд (Каїри, Князь Григорівка, Завадівка на лівобережжі, чи Нікольське й Садове – колишня Інгульська паланка).

Не зовсім вписується у теорію фольклорної традиції пізнього формування особлива любов херсонців до Маланки. Маланок типу «Ой, учора ізвечора» на Херсонщині багато і вони різноманітні, багатоваріантні. Інколи й дві на село, якщо воно заселялось двома діалектами у різний час. Заслуговує на увагу Осокорівський варіант Маланки з дводольним розміром. Як правило, там де Маланка типу «Маланка ходила», немає іншого типу: «Ой, учора, ізвечора» (2).

Із сімейних обрядів поважне  місце належить виряджальному, (рекрутському) досить розвиненому звичаю. Багато й виряджальних пісень, серед них є й історичні і козацькі (32), строкові (14), чумацькі (31), голосільні (15), жартівливі (28, 30) і навіть морська» (17). Для ліричних (16, 18 – 21, 23 – 25, 27) та побутових характерний протяжний стиль з численними »огласовками», конкатенаціями/післяспівом. Херсонщина тяжіє до сповільнених темпів і розспівів складів навіть у календарних і весільних піснях, особливо на Олешківщині. В цьому міждіалектному казані формувався пізній загальноукраїнський стиль побутової, лівобережної  пісні.

Окрім найпотужніше збереженої й дослідженої традиції Херсонщини збірник репрезентує також окремі взірці із Криму (10, 25),  Миколаївської (2, 18), Запорізької (11, 23, 32), Одеської (21, 27) областей, які загалом підтверджують загальну тенденцію функціонування фольклору в умовах дисперсного проживання його етнофорів на порівняно нещодавно заселених землях.

Інструментальна музика на Півдні була досить обмеженою.  В літературі є згадки про чабанську сопілку, музичні казки «Чабан вівці загубив» чи «Чарівна сопілка». Але живого виконання не зафіксовано. Скрипкові гурти були поширені у «Шаганських» селах, де гра на скрипці була престижною. Ці села з’явились з мешканців міст Півдня України: Миколаєва, Вознесенська. У 1914 році, зв’язку з війною, цар Микола ІІ виселяє з Високопільського і Ново-Олександрівського районів всіх німців-колоністів, а їхні господарства віддає колишнім наймитам, сезонним робітникам з Миколаєва, Вознесенська чи Воскресенська. Таким чином міська інструментальна традиція законсервувалась і стала сільською.

Відтоді грати на гармошці теж стало «престижно». Однак, представлені тут зразки награвань на гармошці (9) та з її участю вже не відтворюють архаїчних типів НІМ  із метропольних зон переселенців. Виняток становлять традиції без гармошки (іноді із бала- лайковою замість скрипкової »второю», №№ 7, 22, 26, 29), або й з однією лише скрипкою (12) чи й у повному вигляді (33), де дивом зберігся не лише автентичний склад  інструментів з автохтонних територій, а й притаманна їм манера виконання. Слід сказати, що значною мірою стиль гри в них зберігся навіть краще, ніж у сучасних метропольних традиціях – туга за малою вітцівщиною тут відіграє не нівеляційну, а консерваційну функцію.

Загалом, представлений у аудіоальбомі масив пісенної та, частково, інструментальної культури Півдня України демонструє мереживо музичних діалектів і виконавських стилів, характерних для дисперсно розсіяних етнографічних груп українців, що волею долі змушені були співіснувати, як із братніми, сусідніми та більш віддаленими, так і з іншорідними чужинськими музичними культурами краю. Витворені внаслідок цього спільності стали основою для формування ознак нових етнографічно-діаспорних особливостей стилю, а відмінності – критерієм їх відбору та трансформування.

Віктор Кисіль,

фольклорист, заслужений артист  України (Херсон)

Михайло Хай,

етномузиколог, доктор мистецтвознавства (Київ)