Слобожанщина

слобожанщина3

Слобожанщина як етнокультурний регіон склалася з кінця XVI до другої половини XVII сторіччя. Історичні варіанти назви регіону містять етнонім Україна: «Слободська Україна», пізніше Слободсько-Українська губернія, Слобожанщина; за часи залюднення краю інші регіони мали власні назви. Наприклад, Наддніпрянщина, Лівобережна Україна мала назву Малоросія, сучасні Полтавщина, Чернігівщина, частка Сумщини – Гетьманщина, і тільки за Слобідською Україною було закріплено назву Україна, яка нині є назвою нашої держави. Вона окреслює північно-східні кордони Дикого Поля.

Дике Поле — назва території, спустошеної під час монгольської навали, «в домонгольську добу, у ХІ — ХІІІ ст. була заселена прадідами слобожан, а саме древніми русичами Чернігово-Переяславської землі». «Повесть временных лет» зберегла до нашого часу свідоцтва про давнє слов’янське заселення слобідських земель людністю сіверян.

Назва «слобода» об’єднує поселення, мешканці яких були тимчасово звільнені від податків та мита на торгівлю. «Йти на слободу» тоді означало йти на вільне поселення. Користування землею на правах «займанщини», вільний розвиток промислів сприяв залученню населення з інших місцевостей. Слободи утворюються з селянських та козацьких громад. Саме від характеру поселень край дістав назву Слобідської України.

Від характеру поселень пішла і назва козацьких громад — слобідські козаки, які склали вагому частину населення Слобідської України, починаючи з 30-х років XVII сторіччя. Засновані як військові аванпости, козацькі слободи кінця XVIII сторіччя перетворилися на торгово-ремісні центри, або злилися з великими містами, перетворилися на звичайні села та селища.

Перша особливість пісенного фольклору Слобожанщини – він має відмінний музичний діалект, що підтверджується характеристикою мовного діалекту краю. Українська говірка Лівобережжя, за думкою діалектологів, утворилася на основі північно-східного діалекту, особливо його полянського компоненту, як саме вторинний український відтинок, який у майбутньому склав основу літературної  української мови Сковороди, Котляревського, Квітки-Основ’яненка та інших класиків української літератури.

Звукоідеали слобожанського співу, насиченого за тембром, психологічно тонкого за виразом, а також риси своєрідного музичного діалекту характеризують пісенні зразки різних жанрів, представлених на диску. Календарно-обрядові, весільні пісні та голосіння мають спільну основу із аналогічними піснями у тих регіонах, звідки прийшли новопоселяни на Слобідську землю. Нові наспіви і засоби виразності можна почути у колядках та щедрівках християнської тематики, весільних піснях, звернених до молодої, у численних історичних, рекрутських, солдатських піснях, псальмах.

У слобожанській традиції поширені всі сюжетні різновиди колядок та щедрувань, які можна поділити на космогонічні, господарські, весільні, християнські. Частіше основні сюжетні мотиви образно поєднуються в окремих зразках зимових святково-віншувальних пісень. Колядка хлопцю з побажанням козацької слави «Що в батька Грицька» у виконанні П.Г.Жадана (№ 2) – зразок дохристиянської тематики, в ній збережені архаїчна стилістика у наспіві, виконанні та сюжетному складі. До слобожанських типів наспівів належать розспіви християнських сюжетів колядок «Ой хто Миколая любе», «Ой ходила Діва Марія» (№№ 4, 25), щедрівок «Ой у Русалимі рано задзвонили»; «Меланія пребагата» (№№ 1, 3). Їх вирізняє просвітлений мелодійний колорит, елементи кантової фактури у гуртовому виконанні.

Також слобожанська пісенність зберегла розспіваний характер веснянок-закличок, «вербних» та «повеликодніх» веснянок, що доповнює їх функцію та магічний зміст ліричною, особистісною образністю. У збірках першої половини ХХ ст. можна зустріти і близький до архаїчних колядок за ритмом наспіву зразок волочильної пісні «Волочильники волочилися» (сл. Могриця на Сумщині) і розспіваний купальський танок «Кругом Мариноньки ходили дівоньки» з с. Печеніги.

Обрядові співи купальських пісень представлені на диску закличкою «Купався Йван – доведеться й нам» з с. Рябина на Сумщині та контрастною розспіваною петрівкою «Та петрівочка та й минається» (№№ 7, 8).

Особистісним характером відрізняються і наспіви слобожанського весілля, пов’язані з обрядами прощання із дівоцтвом і переходу молодої з роду до роду. Вони здебільшого мають формульний характер, але розспівані дуже вільно в ритмічному відношенні. Мелодійна лінія насичена жалібними інтонаціями, які особливо загострені у співах до молодої-сироти. Ці типи наспівів виключно слобожанського походження, і найбільш яскраві з них пропонуємо до прослуховування.

Більшість весільних зразків призначені до виконання під час «посаду молодої» та прощання із рідними у весільний день. Це «Даєш мене, ненько моя, від себе», «А я в неньки та на відході», «Суботонька-неділенька як один день», «Говорив же та мій батенько» (№№ 11-14). Традиція центральної Харківщини зберегла пісню, яку виконують, коли йдуть будити молодих: «Ой у лісі в лісочку» (№ 10). Текст пісні символізує обрядове поєднання молодих, як успішний перехід молодої через ріку на човнику, відповідальність і певний драматизм ситуації підкреслюють насичені тембри низьких голосів гурту та пронизливий «тонкий голос», який надає співу об’ємного і водночас архаїчного звучання. Розлогість співу і ритмічну вільність виконання, складне поліфонічне плетиво голосів демонструють слобожанські розспіви рекрутських та козацьких пісень «Ой галочки чубарочки», «Гей гук мати, гук», (с. Піски Радьківські, №№ 6, 28), «Віють вітри, віють буйні» (с. Одноробівка, № 29) «Ой чого ти, дубе» (с. Лиман, № 16), «Вилітали орли з-за крутої гори» (с. Семенівка, № 20).

Сольний стиль виконання, варіативність заспівів балад і родинно-побутової лірики яскраво представляють співачки Н.С. Овечко «Ой ходив та й Донець» (с. Колонтаїв, № 27), В.В. Богданова «І випила, вихилила», «Люлі, люлі, люлечки» (№№ 30, 15). Ці пісні опубліковані у збірці «Пісні Слобідської України» Л.Новикової (2006).

Чоловічий стиль співу представлений в традиції с. Дмитрівка піснями «Учора не був, і сьогодні нема», «По-за лугом зелененьким», «Та й упав сніжок тай на острішок» (№№5, 17, 19), творчістю видатного аматорського колективу, що закарбував у часі повноцінне природне звучання мішаного гурту, типове для центральної Харківщини. Навпаки, пісня «Ой у лісі, лісі стоїть два дубочки» (№ 10) з с. Велике Басове представляє спів родинної традиції – тріо сестер Білокіз, відрізняється винятковою зспіваністю і м’якістю, проникливістю звучання.

Розлогість виспіву і насиченість тембру, характеристичність музичного втілення пісенного образу можна відчути у чумацькій жартівливій та родинно-обрядових піснях «А в Києві на риночку»,«Ой летіла галка», «По той бік гора», «Коло млина кременина», «О Боже мій милий» (№№ 32, 18, 21, 24, 26). Вони належать традиції сіл Семенівка суміжного Краматорського району Донецької області та Рудівка на Луганщині.

Українська усна традиція пишається витонченістю та емоційною силою художнього самовиявлення людини незалежно від рівня її «книжної» освіченості. У слобожан такі вагомі етнопсихологічні риси переконливо відбиваються у власних варіантах розспівів пісенних сюжетів, багатстві мелодій у сольному, і плетіння голосів у гуртовому виконанні. Це культура душі, сконцентрована у мові, співі, а також художньому оформленні предметів домашнього ужитку, культурному довкіллі слобожан.