Прикарпаття

прикарпаття3

Прикарпаття – південно-західна частина України. Район отримав назву від місцезнаходження біля Підніжжя Карпат. Простягається уздовж східного карпатського хребта, пронизане артеріями рік і річок. Найбільша ріка Прут – тече від м. Делятин на півночі до долини ріки Черемош – кордону з Румунією. Пикарпаття займає частини Івано-Франківської, Львівської, Тернопільської, Чернівецької областей. Підгір‘я, гори, низини ліси, ріки, різноманітність ландшафту сприяли розвитку землеробства, пастівництва, лісосплавних, соляних, дерев‘яних та інших промислів тощо.

Прикарпаття, як частина Галичини було заселене слов‘янськими племенами ще з часів палеоліту. Тут сформувалися етнографічні групи гуцулів, бойків. Із 981 року Галичина входила до складу Київської держави, а після її розпаду утворилася Галицька (з центром Галич), а згодом Галицько-Волинська держава. З 1349 року тут була встановлена влада польських королів із галицькою автономією, проте з 1434 року відбулася інкорпорація Галичини до складу Польщі.

Зручне географічне розташування краю сприяло розвиткові торговельних відносин з європейськими та близькосхідними країнами. Коломийські соляні промисли й торгівля соляною, хутряною продукцією розпочалася ще у ХІІІ-ХІV століттях, поширившись у південно-східному і північному напрямах.

Створене у Львові у 1586 році Ставропігійське братство сприяло розвитку освіти й науки, письменства на всій території західноукраїнських земель, впливало на усну творчість. З Прикарпаття походив видатний козацький полководець Петро Конашевич-Сагайдачний. На Львівщині в Нагуєвичах народився геніальний український поет і письменник, фольклорист Іван Франко.

Чужинське панування на Прикарпатті протягом століть, невдоволення селян польськими утисками, насаджуванням католицизму вилилось у ряд повстань. Найбільше з них – т.зв. опришківщина (XV-XVIII ст.) – досягнуло кульмінації під проводом Олекси Довбуша, про якого складено багато пісень, легенд, оповідей.

У ХVІІ ст. розпочалися масові втечі людей із західних теренів на вільні слобідські землі, на Січ і приєднання до визвольної війни 1648—1657 рр., що відображено у фольклорі Прикарпаття. На малозаселені задніпровські землі утікачі переносили пісні з правобережжя України, народні казки, легенди, перекази...

Після І поділу Польщі (1772) Галичина, Буковина входили до складу Австро-Угорщини. З її розпадом після І світової війни в Галичині створено Легіон українських січових стрільців, який був першим військовим формуванням українських збройних сил. Із 1919 р. Прикарпаття знову опинилося під польською владою, що тривала аж до 1939 року – уведення Західної України до складу Радянської України. У післявоєнні роки галичани, в тому числі мешканці Прикарпаття, які у формі повстанських націоналістичних рухів опору чинили найбільший опір окупаційним насильницьким режимам і тоталітарній владі, зазнали жорстоких репресій від радянської влади. Означені історичні події повнокровно відбито у фольклорі – у пісенній творчості, у народній прозі. У пам‘яті народу зазвичай найчіткіше відображення має природа краю, його побут, психологічні стани: у цьому разі переживання пов‘язані з виснажливою працею, примусовою службою в цісарській армії (оспівана у т.зв. жовнірських піснях), із вимушеною через безземелля еміграцією (оспівана в емігрантських піснях), з визвольною війною (звучить у стрілецькихпіснях тощо). Проте фольклор Прикарпаття – це частина фольклору всієї України. Цю єдність переконливо засвідчила чотиритомна праця Оскара Кольберга «Pokucie» (1881—1883), яка охопила фольклор Прикарпаття. Також – попередньо видана книга Вацлава з Олеська та Кароля Ліпінського «Pieśni polskie і ruskie ludu galicyjskiego» (1833), «Русалка Дністрова» (1837) «Руської трійці» на чолі з М.Шашкевичем, збірники українських пісень і дум М.Максимовича ( 1827, 1834, 1847). Бачимо це також у представленій у диску календарно-обрядовій, весільній пісенності: у колядках («Святий Миколай» – №32), «Весільних ладканнях» (№8), баладах («Про подолянку» – №23), «Про Чабана» тощо.

Специфіка фольклору кожного регіону, окрім неповторних тем, актуальних для цього краю, помітніша у місцевій говірці, у виконавській манері, в «модусі мислення» носіїв фольклору, що є відбиттям їхньої ментальності, естетичних уподобань, а також свідченням впливів сусідніх етносів. У Прикарпатті виконавськими особливостями помітно відрізняються гірські терени від низинних. У районах, де пастівництво переважає над землеробством, розвинені деревообробні промисли, майстрування народних інструментів та інструментальна музика – пастуші сигнальні духові інструменти (сопілки, флояри, зозулі, трембіти, джоломіги, ментелі, самозвучні, зокрема дримба, шумові тощо), а також струнні (скрипка, цимбали), гру на яких проілюстровано у низці запропонованих у диску інструментальних п‘єс.

Вокальний мелос багатий на пограниччі Прикарпаття і Буковини, що зазнала в свій час турецьких, румунських впливів. Відчуваємо це у самобутньому співі Наталії Твердохліб (№24), Анни та Дмитра Сокалюків у супроводі дримби (Терендяк Єлисавета) (№23), у прекрасному співі Івана Демнюка з с. Красноставці Снятинського р-ну Івано-Франківської обл. (№21). На пограниччі Івано-Франківської та Чернівецької областей адміністративні кордони не мають значення. Це єдиний покутський стиль виконання.

У Прикарпатті переважав одноголосний сольний спів. Багатоголосний терцовою второю поширився під впливом культового церковного співу і музикування новітнього часу. Яскравим прикладом послужать новіші стрілецькі, повстанські пісні, нові нашарування у жанрі балад, виконуваних гуртом, як-от «У неділю рано став дощ накрапати», «Ой, ти, калинонько, червона» (№26), добре відомі на Прикарпатті.

Колядки Миколаю (№32) — особливо показові для Західної України і Західної Європи. Важають, що культ Миколая – чудотворця, охоронця і захисника моряків, знедолених прийшов із Малої Азії у ІV ст. н.е. В Україні святого Миколая вшановують 19 грудня, випікають медове печиво «миколайки», запрошують Миколая до домівок, і він приносить дітям солодощі, подарунки. Миколаєві співають пісень, запрошуючи прийти на майбутній Святий вечір. Пісні близькі до загальновідомих обрядових колядок з віршем 5+5 і рефреном «Ой, дай, Боже», з простенькою мелодією.

Ой, там, за горою (№30). Щедрівка новорічному Василю, що коника сідлає (перегукується з колядкою «Що князь Володимир коника сідлає»).

Дуб зелененький, хлопець молоденький (№4). Веснянка на любовну тему.

Ой там в саду, садочку (№2). Ігрова гаївка, яку співали дівчата, беручись за руки і рухаючись по колу.

Мала нічка петрівочка (№6). Співання петрівок розпочинається з Петрового посту (звідси й назва) і закінчується на свято Петра і Павла 12 липня за новим стилем. Вони близькі до весняно-літніх русальних і купальських, хоча не скрізь поширені, мають локальні мелодії. Передвесільні, петрівчані переважно любовні та на мотиви готування до шлюбу, як пропонована

Весільні ладканки та коломийки (№8). Гуртове ладкання в унісон у супроводі сопілки. Дівчина звіряється батькам, що чесно доносила свій віночок, запрошує батьків і гостей до столу.

Де ти ріс, барвіночку (№9). Барвінкова до плетення весільних вінків.

Благослови, Богочку (№10). Благослови, Богочку/В щасливую годиночку,/І ти, Божая мати,/Віночок виплітати. Ладкання до вінкоплетення. Гуртова рецитація.

А ще кури не піли, пробудився день білий (№17). Любовна пісня-діалог між хлопцем і дівчиною. Характерна для Прикарпаття говірка (свої, замість своєї, вживання частки ся перед дієсловом, характерна вимова).

Cумно мені, сумно, дивно мені, дивно (№15). Пісня на любовну тему в гуртовому виконанні терцевою второю в ритмі і мелосі з ознаками новітніх впливів. Структура вірша 6+6 /: 6/7 +2+6+6:/ з повтором серединних складів і редукцією кінцевих у закінченні строф. Характерний тип мелодії для Прикарпаття.

Стелиться спориш (№21). Початок пісні-балади, яка у багатьох варіантах розпочинається зі слів «Чом ти не прийшов, як місяць зійшов» — про дівчину, віддану в чужий край, яка прилітає зозулею до рідної домівки. Цей варіант відколовся від балади «Дочка-зозуля», ставши піснею на любовну тематику. Унікальне виконання І.Демнюка 1926 р. н. передає незвичайний мелос Покуття з глісандованою інтонацією і власну неповторну манеру співака з багатою орнаментацією кадансів, особливий тембр голосу.

Ой Канадо, Канадочко, яка ти зрадлива (№20). Емігрантська пісня, відома у багатьох варіантах. Частина віршованого листа емігранта В.Стащука з Канади до селянина з с. Вікно В.Палагнюка на Буковині. Вірш 4+4+/:6:/ на мелодію в межах пентахорду із субквартою, мелодичний тип поширений у Прикарпатті.

Ішов козак з України на вороненьком кони (№18). Балада. Заїжджий козак хоче взяти шлюб із бідною вдовою за умови, що порозганяє її дітей, але та йому відповідає, що діти — не вівці, і вона цього не дозволить. Приклад народної моралі. Початок відомих балад із новішим сюжетним нашаруванням. Вірш 4+4+7 /:4+4+7:/ з розлогою мелодією в мінорі.

Ми до батька всі йдем (№12). Жартівлива весільна пісня, сатира на старостів, батюшок у характерному для цього жанру танцювальному козачково-коломийковому ритмі.

Космацька (№1). (назва від с. Космач, Івано-Франківської обл.). Гра на керамічному духовому інструменті – зозульці, окарині з шести-семи отворами, що наслідує спів птахів (звідси й назва). Діапазон інструмента в межах 2-ої–3-ої октави. Тепер нерідко використовується у професійній симфонічній музиці для збагачення колориту.

Мишинська (№22) (назва від с. Мишин Коломийськогого р-ну Івано-Франківської обл.). Інструментальна гра на пастушій флейті (флоєрі), поширеній у Прикарпатті, Карпатах – довгій трубці (7500—1000 мм.) з 6-ма ігровими отворами, на якій грають обома руками. Гра на флоєрі супроводжується глухою мелодією-бурчанням виконавці. Можна це відчути й у цьому пастушому награванні. Стрій флоєри доволі різноманітний, залежить від конструкції інструмента і вправності виконавця.

Полонинська (№5). Пастуше награвання на ментелеві – двохствольній відкритій флейті з 6-ма гральними отворами (у цьому разі гра на одній із трубок, філігранно орнаментована мелодія у межах as1-des3).

Туга за вмерлим (№28). Гра на флоєрі з місцевою назвою «дідик» («дідівська флоєра»), переважно із шістьма гральними отворами. Тужлива мелодія в мінорі, суголосна з рецитаціями похоронних голосінь.

Награвання на дримбі (№13). Дримба – один з найбільш поширених у Карпатах і Прикарпатті кишенькових сольних та супровідних інструментів у вигляді невеликої залізної грушоподібної штабки, до якої посередині припаяна металева планка з гачком у кінці. Дримбу вкладають між губи. Звук видобувають, притискуючи інструмент до зубів і защипуючи гачок. Ротова порожнина служить резонатором. Діапазон інструмента сягає до півтори октави, висота залежить від його більшого, або меншого розміру, стрій натуральний. Тембр делікатний, тремтливий. У гірських районах дримбу використовують для гри під час випасання овець у полонинах, у Карпатах – для супроводу довгих карпатських співанок. Дримба під різними назвами (варган, хомуз та ін.) добре відома у багатьох народів світу.

Вишківські мелодії (№29). (Назва від с. Вишків, Долинського р-ну Івано-Франківської обл.). Награвання на дримбах у межах квінти з розмитою глісандованою мелодією, зі сталим бурдоном на І ступені .

 Софія Грица,
доктор мистецтвознавства