Полтавщина

полтава3

Дивовижний споконвічний український край – Полтавщина. Помірний клімат, плавно-хвиляста рівнина, прорізана глибокимі ярами та долинами з повноводними річками, які несуть свої води Дніпру… І родюча земля, що влітку рясніє розкішною зеленню, милуючи око і обдаровуючи працьовитих селян своїми плодами.

На мапі України Полтавщина знаходиться на протилежному від Карпат боці і в багатьох відношеннях контрастує їм – природою та рельєфом, укладом життя мешканців, їх діалектом, темпераментом, особливостями музичного побуту. Складна й різноманітна історія краю – до нашої ери це була територія то кочівників, то скіфської держави; за часів Київської Русі велика частина сучасної Полтавщини входила до складу Переяславського князівства, населенням якого були східнослов’янські племена полян і сіверян.

Особливий період історії краю пов’язаний з українським козацтвом; у пізніші часи героїко-патріотичний дух козацької доби в поєднанні з давніми селянськими традиціями неодноразово надихав місцеву інтелігенцію – вчених, політиків, митців. Д.П.Трощинський (1749—1829), М.А.Цертелєв (1790- 1869), М.В.Гоголь (1809 – 1852), Є.Гребінка (1812—1848), Т.Шевченко (1814—1861), Федір Вовк (1847—1918), Б.Гмиря (1903—1969) – ось далеко неповний перелік імен видатних полтавчан і тих, чия діяльність не оминула Полтавщину.

У народній музиці українського Лівобережжя, до якого належить і Полтавщина, яскраво вираженою домінантою є пісенність; саме спів здавна став основою музичного побуту тутешніх селян. Як і в інших регіонах, значну його частину регулювали традиційні звичаї та обряди, які базувалися на архаїчному світобаченні. Але вже до середини 20 ст. календарна обрядовість тут була помітно втрачена. Втім, на цьому аудіодиску можна почути кілька пісень, що супроводжували важливі календарні ритуали або цілі періоди року [№№ 1–3, 31-35 ]. Значно краще збереглися родинні обряди, особливо весільний. Свідченням того є кілька весільних пісень [№№ 7, 8, 10, 11, 13], голосіння доньки за мамою [№ 17], а також колискова [№ 27].

З обрядових жанрів лише  голосіння й колискові були пов’язані з виключно сольним способом виконання. Та головний жанр солоспівів – лірика і балади. При тому жінок більше приваблювали теми родинного життя, кохання, особисті переживання [№ 23, 24, 25]. Чоловічий репертуар складали переважно пісні про солдатське та чумацьке життя, про славне козацьке минуле. Ці пісні співали самі для себе, виплескуючи власні почуття. Одним найбільш обдарованих співаків був селянин Григорій Якович Тяло (1925—1995) з с. Веприк. Надзвичайно високий рівень його вокальної майстерності, віртуозне володіння прийомами орнаментального варіювання і відкрита емоційна  виразність дозволяють поставити цього співака-самородка в один ряд з видатними українськими музикантами (№ 20).

Особлива прикмета пісенного фольклору Полтавщини – високо розвинене багатоголосся. Разом з подніпровськими степами, Полтавщина складає великий ареал, який, ймовірно, в козацькі часи 15-17 ст. став колискою і могутнім поживним ґрунтом для розквіту народної поліфонії. Цю якість перейняли навіть давніші – обрядові жанри. В Україні для них характерне тяжіння до монодії, одноголосся, яке в наслідок варіювання мелодії різними співаками час від часу порушується. Така «гетерофонія» є й на Полтавщині, але часом, пісенна фактура стає тут настільки насиченою, що за арактером звучання пісня наближується до справжньої лірики.

Дуже оригінальним є спів з так званим «тончиком» тонким сольним голосом вгорі. Застосовується він переважно в обрядових піснях [№№ 1, 2, 4, 5, 8, 10, 11, 13], але трапляється також в ліричних, що звучать у такому оформленні особливо вишукано і зворушливо. Поширений тончик не на всій території Полтавщини, а лише в деяких локусах, напр., вздовж річки Сула, в деяких селах Миргородщини.

Позаобрядові пісні селяни співають з підголоском («виводом», «голосником», «горяком») – сольним потужним верхнім голосом. Підголосковий склад існує у кількох різновидах:
звичайний, переважно двоголосний спів, притаманний більшості інших територій;
орнаментально-варіантний стиль колективного музикування, якому найбільш пасує термін «народна поліфонія». Голоси співаків переплітаються, утворюючи на фоні сольного підголоску затійливе мереживо.
3-голосний склад з чітко вираженими поверхами – басом, основною мелодією в середньому голосі та сольним підголоском.

Спеціальними прийомами співу, окрім вже згаданого тончика, є гукання в обрядових піснях [№№ 7, 10], заспів з «перехватом» [№№ 2, 13], різкий обрив голосу в кінці куплету [№ 11]та деякі інші, що надають неповторного колориту полтавським пісням.

Серед найбільш яскравих носіїв унікальної багатоголосної традиції регіону можна назвати давно знаний серед спеціалістів та любителів українського фольклору гурт «Древо» с.Крячківка, співочий гурт з с.Клюшниківка – обидва вони і зараз ще успішно функціонують, поступово оновлюючи свій склад. На жаль, лише в аудіозаписах залишилися пісні з Панасівки, Бобрика та ін. полтавських сіл.
Значно скромнішим – за кількістю й розмаїттям – виглядає на Полтавщині кінця 20 ст. 

інструментальна музика. На диску вона представлена кількома танцювальними зразками у виконанні лірника [№ 21], дуету скрипки та гітари [№ 6, 12], а також ансамблю у складі скрипки, гармоні та бубна [№№ 9, 14, 29], де провідним інструментом є, як це не дивно, бубон. Ним віртуозно володіє Сергій Григорович Передеря – душа і натхненник цього колективу.

Музичні матеріали, представлені на диску свідчать про давню – яскраву й самобутню музичну традицію мешканців Полтавщини. Лише завдяки ентузіазму збирачів – вчених, музикантів та аматорів вдалося зберегти вагому частину цієї фольклорної спадщини. Серед них – Є.Ліньова – вона першою записала полтавське багатоголосся на фонограф, Л.Ященко та ін.співробітники ІМФЕ АН України, В.О.Матвієнко. Сучасні дослідники часто поєднують наукове зацікавлення полтавською піснею з виконавським напрямком своєї діяльності – це Є.Єфремов, І.Клименко, Г.Коропниченко, Т.Сопілка (гурт «Древо», м. Київ), С.Карпенко та І.Фетисов (гурт «Божичі», м. Київ), Г.Лук’янець («Муравський шлях», м. Харків). На відміну від так зв. народних хорів та колективів клубної самодіяльності, ці колективи, не спокушаючись легкими шляхами сценічної розважальності, дійсно намагаються дістатися до глибин регіонального музичного стилю.

Євген Єфремов,

кандидат мистецтвознавства