Народна пісня українців історичної Чорноморії в контексті історії і сучасності

До актуальних завдань сучасної української науки належить вивчення феномену традиційної народної творчості українців зарубіжжя, які, з політичних або соціально-історичних причин довгий час проживаючи за межами етнічної метрополії, не втратили пасіонарної здатності зберігати й примножувати духовні цінності своєї нації. Це стосується передусім найбільш репрезентативної сфери традиційної культури — народної піснетворчості.

Серед українських міграційних осередків на території Російської Федерації і нині яскравим явищем лишається народнопісенна культура українців історичної Чорноморії — надкубанської степової північно-західної частини сучасного Краснодарського краю, яка утворилась під час підкорення й колонізації Росією Західного Кавказу (1792—1864 рр.) і поступово заселялась переважно українськими козаками та селянами. Тут, на Кубанських землях, народнопісенний український матеріал уже третє століття функціонує як серед носіїв усної пісенної традиції, так і в концертно-вторинному відтворенні.

Підтвердили це десять зимово-літніх фольклорних експедицій, що їх у 1990—1996 роках авторка цієї статті разом з етноінструментознавцем з Рівного Богданом Яремком провела в 62-х старокозацьких поселеннях історичної Чорноморії. Чітко визначені науково-практичні завдання експедицій полягали в тому, щоб зібрати (записати на магнітну стрічку) українські різножанрові пісні в місцях історичного заселення українців на території колишньої Чорноморії; транскрибувати їх як автентичні художньо-історичні джерела, користуючись не ортодоксальними кубанськими, а сучасними нормативними правилами методики письмового відтворення віршових і музичних текстів, що їх виробили представники української (зокрема львівської) школи етномузикознавства; створити за власно розробленою класифікаційною системою «свій» пісенно-культурний фонд; дослідити його з позицій українського аналітичного етномузикознавства; виявити закономірності побутування в іноетнічному середовищі народнопісенної культури кубанських українців — субетносу українського народу — як носіїв цієї культури.

У кубанській музичній фольклористиці, яка має давні традиції концертної популяризації місцевого пісенного фольклору (від 1818 р.), публікації етнографічних матеріалів з описом обрядів чорноморського козацтва (від 1865 р.), збору, нотування й перших спроб видання українських пісень (від 1883 р.), збирацька, транскрипційна, концертно-сценічна та видавнича робота переважає і досі. Сильна сторона місцевої музичної фольклористики — нотографія, що систематично поповнюється завдяки публікаторській діяльності В. Захарченка як послідовника закладених на Кубані Я. Бігдаєм і Г. Концевичем традицій [1]. Аналітичне музикознавство репрезентовано лише окремими статтями з визначенням стилістики й типології традиційних пісень Кубані, розмаїтість яких зумовлена належністю їх до різних культурних метрополій [2].

Зародження на початку ХХ століття кубанського етномузикознавства засвідчила надрукована в 1902 році стаття Павла Махровського (1860—19??), організатора музичного життя в краї. На жаль, недостатність музичної освіти не дала йому змоги укласти підручника з теорії народної музики. Тим часом створення такого підручника було, на його думку, конче потрібним з огляду на те, що «населена малоросами» Кубанська область становить «великий інтерес для музиканта через збереження в ній старовинних пісень». До вивчення їх, як він цілком слушно вважав, неможливо застосовувати загальновизнані закони західноєвропейської музики [3]. Проте за сто минулих відтоді років ідея П. Махровського так і залишилась нездійсненою, і в наш час кубанське музикознавство не має науково-теоретичних розробок, присвячених вивченню українських народних пісень, а публікації про них мають зазвичай характер публіцистичний, декларативний або мемуарний.

Український субетнос із покоління в покоління пізнавав на кубанських землях дію державної системи обмежень, заборон, репресій, унаслідок чого втратив якісні ознаки свого генотипу. Проте сам факт, що він за таких умов зумів зберегти корінний субстрат своєї багатоликої культури, є вагомим аргументом для пробудження наукового зацікавлення українсько-кубанською субетнічною піснетворчістю як явищем мистецьким і водночас соціально-історичним. Усвідомлення цього має посилювати інтерес до проблеми, пов’язаної з потребою не тільки етномузикознавчого дослідження різножанрового пісенного фонду українців Кубані, а й скоригування наукового погляду на них як на субетнос українського етносу, а на українсько-кубанський фольклор — як духовну цінність національної (а не уніфікованої кубансько-козацької) культури, бо ж у народнопісенній культурі українців Кубані, насамперед історичної Чорноморії, закарбувалась «творча робота» багатьох поколінь з їхнім менталітетним відчуттям українського поетичного слова й музичної інтонації, християнської моралі, традицій предків й неповторної аури свого генотипу.

Загальна історія етнічної території Північно-Західного Надкубання охоплює період від часів появи на ній перших племінних утворень до переселення запорозько-чорноморського козацтва, яке наприкінці ХVІІІ століття стало останньою ланкою живого етнічного ланцюга, формованого багатьма кочівниками, племенами, народностями, народами, що змінювали, поглинали, вбирали одні одних упродовж тисячоліть. Кімерійці, скіфи, меоти, боспорці, готи, гунни, булгари, хозари, печеніги, половці, князі-ізгої Тмутороканського князівства, татаро-монголи, генуезці-колоністи, турки, ногайці — усе це етнічні «ланки» історичного процесу, який вони творили, лишаючи після себе не тільки спустошення й руїни, а й більші чи менші сліди своїх культур.

Історія колонізації Кубані українським козацтвом починається від 1792 року, коли Росія взяла під свій протекторат народи Північного Кавказу після переможної війни з Туреччиною і підтвердження угоди 1774 року щодо приєднання Криму, Кабарди, правого берега Кубані і Таманського півострова. Перший етап масового переселення на Тамань «вірних» козаків-запорожців (від 1788 р. — чорноморців) став початком практичного здійснення урядового плану військово-козачої колонізації Правобережної Кубані і постання в результаті цього нового, у межах Російської імперії, мілітаризованого утворення — Чорноморського козачого війська (ЧКВ). Чорноморці, ставши учасниками безперервних, упродовж 70 років, війн «задля слави непереможної сили російської зброї», повинні були, крім організації на кубанських військових землях господарсько-економічних форм життєдіяльності й будівництва курінних поселень, виконувати такі державні функції: охороняти російські південні кордони в безпосередньому сусідстві із закубанськими землями гірських кавказьких народностей, колонізувати ці землі, брати участь у наступальних воєнних діях і каральних експедиціях протягом усього періоду Кавказької війни (до 1864 р.), а також у всіх російських війнах поза територією свого війська, зводити воєнні укріплення й прикордонні лінії тощо. Одначе самі ж козаки, як уважає сучасний кубанський дослідник отець Сергій (Овчинников), переселяючись на Кубань, готували себе до втілення ідеї християнського месіанства, що передбачала мирне порозуміння з горцями й створення на обітованій землі справедливої держави [4].

Переселенці перших років були професійними козаками-воїнами, тоді як переважна більшість наступних поколінь українських мігрантів не мала козацького статусу, а проте уряд, уживаючи примусових заходів, поступово формував з цих учорашніх селян і вільних козаків козацьке військо як частину російської армії. Про це свідчать урядові документи — положення, вказівки, розпорядження, постанови, закони, — якими наказувалося перетворювати (по Кавказькій військовій лінії) на козаків утікачів — кріпаків і селян (1827, 1828 рр.), бродяг 20—25 років (1829 р.), людей невідомого звання (1834 р.), а також не покріпачувати повернених до російського підданства колишніх утеклих запорожців (1829 р.) [5 с 23].

Процес зміни світогляду, національної свідомості й психології перших і наступних поколінь чорноморців-кубанців був пов’язаний з такими вузловими моментами історичного хронографа їхньої життєдіяльності на кубанській землі, відзначеними поступовим насуванням обмежувальних заходів щодо козацького самоврядування: 1797 р. — ліквідація виборності кошового отамана, деяких посад і установ, що пов’язували ЧКВ із Запорозькою Січчю; 1820 р. — підпорядкування території ЧКВ адміністрації Таврійської губернії; 1842 р. — перейменування козацьких куренів у станиці й перетворення ЧКВ на станову організацію, якою опікувалась кріпосницько-імперська держава; 1855 р. — наказ, згідно з яким військового отамана призначали з-поміж осіб некозацького стану; 1860 р. — перейменування ЧКВ у Кубанське козацьке військо (ККВ); 1867 р. — закон «Про дозвіл російським підданим невійськового стану оселятися й набувати власність на землях козацьких військ...» і як наслідок — приплив стороннього, т. зв. іногороднього населення [6 c. 188]; 1905—1907 рр. — найбільше загострення суперечностей між козаками й іногородніми; 1914—1920 рр. — спроби встановлення кубанської державності в різних формах і придушення їх як російсько-білогвардійською, так і радянською владою; 1920 р. — переміщення ККВ за кордон; 1932—1933 рр. — голодомор, який забрав життя понад мільйона кубанців; 1941—1945 рр. — Друга світова війна, під час якої завдано удару по кубанських еміграційних осередках у Європі й тих українцях-кубанцях, що не змирилися з радянською владою; 1989—1992 рр. — відродження ККВ на власній території; 1992 р., червень — передача Кубанській козачій раді прапора ККВ від отамана цього війська за кордоном [7 с. 5—7].

Ретроспективний погляд на чорноморсько-кубанське козацтво дає підстави для такої стислої періодизації його життєдіяльності:

1792—1864 рр. — мілітарний (водночас і господарсько-формотворчий) період, коли ЧКВ-ККВ взяло участь як провідна військова сила, по-перше, у широкомасштабній експансіоністській російсько-черкеській (Кавказькій) війні, спрямованій на загарбання гірської території, економічне й політичне поневолення її етносів, а по-друге, у колонізації «пожалуваних» кубанських і відвойованих закубанських земель, що мала характер творення нових форм господарсько-економічного, сімейно-громадського й культурного життя.

1864—1905 рр. — мирний період розвитку краю, позначений швидким зростанням населення й розбудовою господарства капіталістичного типу, організацією життя за принципом станової диференціації.

1905—1920 рр. — період соціального лихоліття, наповнений драматичними, а часто й трагічними подіями революцій, Першої світової війни, жорстокої боротьби під час громадянської війни на Кубані, антикозацького більшовицького терору.

1920—1991 рр. — радянський період, за якого вчинено геноцид щодо козацького селянства та інтелігенції, провадилася активна деукраїнізація людності, а в повоєнні десятиріччя здійснювалася демографічна політика, спрямована на перемішування етносів.

Від 1991 р. — початок відродження кубанського козацтва, національно дезорієнтованого, зі значною втратою складників української ментальності й історичної пам’яті.

Усі п’ять періодів життєдіяльності чорноморсько-кубанського козацтва, що їх ми умовно назвали мілітарним, мирним, «лихолітнім», радянським і відродження, пов’язані з процесами формотворчими і руйнівними, котрі відбувалися за участю козака як представника української нації та суб’єкта української історії, а також творця нової, кубанської історії. Отже, постає складна проблема нації в її визначенні стосовно українсько-кубанського козака з його національним «я» на нерідній землі, де він сумлінно, в умовах впливу різноетнічних чинників, виборював і відтворював свою етногенетичну нішу, захищаючи інтереси чужої держави, що століттями перебувала, за висловом Л. Костенко, «у лихоманці своїх перманентних експансій» [8 с. 9].

І. Кравченко, запропонувавши універсальну категорію «релігія Волі», котру сповідували запорожці, обґрунтував застосовність її щодо українського лицарства, «середовищем якого було козацтво, а колискою і зосередженням — Запорозька Січ» [9 с. 19]. З укладенням у 1654 р. Переяславської угоди почався процес руйнування соціального статусу козака. Він тривав у ХVIII столітті, особливо посилившись після ліквідації Гетьманщини й Запорозької Січі, запровадження кріпацтва, усталення адміністративно-територіального устрою України із загальноімперським. За «Уложенієм» 1766 року козацька Україна була остаточно втягнена «в абсурдний вир «общерусскої» історії» [там само]. Тож запорозький козак-лицар, який був носієм ідеології демократичного гуманізму і високоморальної світоглядної системи, став знеціненим представником військового стану Російської імперії з її ідеологією абсолютизму і етичними критеріями сили й насильства.

Така кардинальна зміна припадає на мілітарний період кубанської історії. Переселившись на землі Кубані, колишні запорозькі (тепер — чорноморські) козаки, хоча вже й пройшли 17-тирічний шлях люмпенізації, перетворення на служилих воїнів-армійців, прикордонників-колонізаторів, певною мірою ще залишались тими січовиками, у свідомості яких поєднувались християнська мораль і язичницькі уявлення магічного змісту. Всупереч державно-імперським інтересам вони мріяли про оновлення запорозького коша, віднаходження ідеальної Батьківщини, де панував би дух козацької «релігії Волі». Але в дійсності на новій, омріяній кубанській землі чорноморський козак був приречений на одвічну криваво-оргіастичну боротьбу, на творення мирних форм існування в умовах російського мілітарно-агресивного буття, на втягнення в процеси винародовлення й етнічної дезінтеграції. Процес же творення власної культури був перерваний, а після закінчення Кавказької війни дезорієнтований на здійснення колонізаційно-відбудівних планів, перетворення козацтва на привілейований стан і захисника самодержавства.

Отже, у перший період чорноморський козак, будучи представником українського етносу, мусив пройти шлях уростання в систему чужої держави. При цьому, однак, попри несприятливі обставини, пов’язані з фізичними втратами під час воєн і збройних конфліктів, занепадом духовного життя, деструктивними процесами генетичних мутацій тощо, він відтворював свою етнокультурну «нішу». Головними засобами в цьому процесі, крім релігії, виступали традиційна етнічна культура переселенців (козаків і селян) і нові традиції, що формувалися в результаті взаємодії зі специфічним природним середовищем Чорноморії, а також під впливом регіонального господарського життєустрою і пов’язаних з ним соціальних чинників. Складниками традиційної етнічної культури, яка залишалася базовою духовною силою українців, була рідна мова (як генетичний код нації), звичаї і обряди, пісня і музичний інструментарій, національний одяг і типи житла, релігійна художня творчість і храмобудування, усна словесність і письменство. Ця духовна спадщина забезпечувала збереження історичної пам’яті й самосвідомості, індивідуального «я» козака як національної духовної одиниці, органічного вияву внутрішнього життя. Саме через етнічну культуру налагоджувались мирні контакти з переселенцями з різних регіонів України, з росіянами, кавказькими горцями, кримськими татарами та іншими субетносами Кубанського краю.

В умовах існування двовекторної системи інтеграційних зв’язків — з метропольною Україною й іноетнічною Росією — етнічна культура українців Кубані набула значення корінного, первинного національного субстрату як незмінної, сталої ознаки нації. Усі етнокультурні явища — і реліктові (наприклад, мудрість предків, прабатьківські закони, елементи дохристиянського світогляду), і діахронні (рідна мова, ужиткова, словесна й музична культура усної традиції), і синхронні — складалися у великий культурний фонд, який протягом першого періоду кубанської історії був визначальним у системі інтеграційних зв’язків.

У другий період (1864—1905 рр.), в умовах мирного соціально-економічного й культурного улаштування кубанського козацтва, посилюється значення вторинного вектора, що було зумовлено державною демографічною політикою.

Демографічна ситуація в краї почала ускладнюватись з 1860-х років, унаслідок напливу іногородніх. У 1895 році було зафіксовано значне поповнення Катеринодара «різноплеменним» населенням: вірменами, грузинами, греками, турками, персами, євреями, німцями та поляками [10 с. 206]. За даними перепису населення 1897 року, співвідношення українських і російських мешканців Кубанської області було таке: українців — 53 % (57,2 % козаків і 49,1 % іногородніх), росіян — 46,9 % (42,7 % козаків і 50,9 % іногородніх) [11 с. 115]. Переважання вторинного вектора сприяло посиленню регіонального чинника, через що активізувалися процеси руйнування давнішого українського самоусвідомлення. Воно стало замінюватись новою, локальною («кубанською») свідомістю, що спричинило кризу самоідентифікації національно дезорієнтованої української частини кубанського населення.

Криза самоідентифікації — процес, що триває на Кубані, дедалі поглиблюючись, чи не ціле століття, однак просто-такі катастрофічні наслідки щодо цього мали події четвертого, радянського періоду кубанської історії (за винятком 12 років політики «українізації»). У наш час ця криза виросла в серйозну проблему, яка потребує комплексного наукового розгляду.

Виходячи з результатів досліджень українських учених і власних студій, ми вважаємо, що чорноморсько-кубанські козаки — це субетнічна частина українців, суспільне життя якої через певні історичні, політичні та інші обставини проходить поза межами метрополії. Тим часом деякі кубанські автори, серед них і науковці, обстоюють погляд, що кубанці-козаки є особливою («самобутньою»), відрубною від російської і української націй етнічною спільнотою (поширена самоназва — «козак», самоозначення — «козак — це козак», тобто представник самостійного етносу). Керівник Кубанського козачого хору В. Захарченко, скажімо, пише: «Сучасні українські фольклористи, етнографи, журналісти, не кажучи вже про політиків, часто називають кубанських козаків «українцями Кубані, які забули свою історію». Проте такий навколонауковий погляд , що цілком заперечує етнічну, соціальну, культурну та мовну самобутність кубанського козацтва, геть неправильна, бо вона зовсім не відповідає дійсності» [12 с. 9]. Він твердить, що «хоча для вивчення літературної української мови сьогодні на Кубані є всі можливості, спадкоємці чорноморців особливого інтересу до її вивчення не виявляють» [12 с. 8]. Тому, видаючи збірник пісень чорноморських козаків, використовує для відтворення віршових текстів російську орфографію, акцентуючи на тому, що нібито вона «дає змогу зберегти самобутній діалект розмовної і пісенної мови кубанського козацтва, не ототожнюючи її з українською чи російською мовами» [там само]*. Керівник Крайової державної науково-творчої установи «Кубанський козачий хор» (КДНТУ «ККХ») солідаризується з провідним науковцем цієї установи істориком і етнографом М. Бондарем в оцінці політики «українізації» кубанського козацтва в 1920 — на початку 1930-х років як «невдалої». «Це викликало стихійний протест корінного населення, — підкреслює М. Бондар, — що підтверджується і нашими польовими матеріалами, і архівними даними... На початку 1930-х років від цієї вигадки, яка не прижилась серед місцевого населення, відмовились повсюдно» [12 с. 12].

Тим часом інший представник сучасної науки на Кубані, відомий українознавець В. Чумаченко «розукраїнізацію» Кубані, якою трагічно закінчилась «вигадка» («українізація») і від якої начебто самохіть відмовились кубанці, ущасливлені поворотом своєї соціальної долі, характеризує так: «Розукраїнізація Кубані... має свій цілком конкретний історичний зміст, а саме: повна заборона української мови в краї, населеному здебільшого українцями, одночасне закриття сотень шкіл, середніх і вищих навчальних закладів, заборона газет і журналів, спалення українських відділів бібліотек, депортація національно орієнтованих станиць до північних країв, масові репресії проти місцевих українських діячів культури, нарешті, влаштування штучного голодомору в станицях з українським населенням, що забрав життя у півтора мільйона кубанців. Ось як проводилась у нас розукраїнізація. Я вважаю її злочином проти людства. Дивно, що хтось ставиться до цього інакше» [13 с. 4].

Спроби обґрунтувати відрубність кубанського козацтва, як етносоціальної субетнічної спільноти, від української нації, а його традиційної культури — від культури українців, найповніший свій вияв дістали в публікаціях М. Бондаря. Досліджуючи традиційну культуру кубанського козацтва, він визначив основні етапи його соціальної і етнокультурної історії [14 с. 67—68]та запропонував робочий варіант моделі цієї культури з урахуванням конкретних позиційних і постулатних характеристик [15 с. 26—34].

За М. Бондарем, поетапний процес формування кубанського козацтва почався з двох вихідних етнографічних груп (етногруп), першою з яких він називає російську, а другою — українську (така послідовність не випадкова, бо зберігається в його текстах і надалі). В аргументації дослідника простежується упереджене ставлення до української нації. Нагадаємо — представниками її були не лише запорожці, які перші почали обживати й боронити Чорноморію, а й частина людності Старої лінії (заселялась від 1794 р.), Лабинської (Нової) лінії (колонізувалась від 1841 р.) і Закубання (колонізовувалось від 1860 р.). Ось що читаємо про це в класика кубанської історіографії Ф. Щербини: «Чорноморці являли собою цілісну масу малоруського плем’я. Старі запорожці, що становили за Бугом ядро майбутнього війська, були виключно малороси. Наступні переселення у  [Кубанське]військо також відбувалися з малоруських місцевостей... Домішка сторонніх національностей у  [Кубанському]війську була тому незначною... малороси... надали усьому складу життя суто малоруського характеру. Мова, звичаї, пісні й усна народна поезія, костюм, особливо жіночий, засоби ведення господарства і т. інше — усе це було малоруським» [16 с. 105]. Що ж до етнічного складу людності Старої лінії, то Ф. Щербина відзначив: «Тут були і донці, і хоперці, і козаки колишнього Катеринославського війська, і відслужилі солдати, і великоруські селяни. Проте економічне життя, що набрало козацьких форм, дістало яскраве великоруське забарвлення, з сильним общинним духом, великими родинами й переважним значенням землеробства» [16 с. 166].

Рубрикуючи наступні етапи життєдіяльності кубанського козацтва, М. Бондар накладає табу на слова «українці» й «український, розчиняючи етногрупу українців, як частину великого східнослов’янського етносу, у новій етносоціальній спільноті «кубанське козацтво». При цьому він позбавляє кубанське козацтво станової належності, залічуючи його (з посиланням на авторів статті «Казачество: историко-психологический портрет» [17 с. 48]) до «квазістану» зі статусом субетносу російського етносу [14 с. 67; 15, с. 26].

Тут потрібно зробити застереження щодо термінів «етногрупа» і «субетнос», які М. Бондар уживає як самостійні в історичній послідовності й відповідно в контексті еволютивно-регенеративних процесів такого ряду: російська і українська етногрупи — субетнос козацтво — російська етногрупа — субетнос козацтво (на етапі сучасного відродження). У російській етнографічній науці обидва терміни — синоніми. «Цими термінами, — зауважує Ю. Бромлей, — узвичаєно позначати територіальні частини етносу, що відрізняються локальними особливостями розмовної мови, культури й побуту, мають інколи самоназву і навіть подвійну самосвідомість» [18 с. 7]. У зв’язку з цим наведемо й думку етномузиколога С. Грици: «...ендогенний стиль українського фольклору складає множина ознак, витворених нерівномірно розташованими у просторі і часі субетносами, такими, як подоляни, поліщуки, волиняни, гуцули, бойки, лемки, підляшани, подністровці, слобожани, українці Кубані та ін.» [19 с. 70]. Отже, спираючись на положення двох учених, Росії і України, щодо означення терміном «субетнос» представників різнолокальних (із закріпленими географічними назвами) частин території — у даному разі як метропольної, так і іноетнічної, де мешкають українці, — доходимо таких висновків (котрі в цілому не збігаються з концептуальними положеннями кубанського історика):

Термін «субетнос» у кубансько-українському контексті відповідає словосполученню «українці Кубані» (у розгорнутому варіанті — як «український субетнос на Кубані»).

Бондареве термінологічне означення «субетнос російського етносу» щодо кубанського козацтва не можна вважати правильним, оскільки в ньому цілковито ігнорується вихідний український субетнос, який начебто розчинився в потоці етногенетичних процесів (і це за сто років!), наслідком чого «... стало виникнення нової етнічної спільноти — кубанське козацтво з такими ознаками, як спільна територія, наявність специфічних рис у мові й культурі, самоназва і подвійна самосвідомість» [14 с. 67]. Коім того, запропоноване означення йде на користь авторам псевдонаукової теорії «козаки — нація» [20 с. 10, 11, 30].

Постає питання: чи справді до початку ХХ століття на кубанській землі розчинився вихідний український субетнос, коли й дотепер функціонують два рівновеликих його здобутки — мова й пісня, про що свідчать і результати наших експедицій у чорноморських поселеннях, і 30-тисячний пісенний фонд КДНТУ «ККХ» зі значною частиною саме українських пісень? Відповідь на це питання однозначна: не зникли українці на Кубані, не розчинилися, незважаючи на соціальні катаклізми й війни, відсутність власної держави, брак інтелігентно-інтелектуального проводу, репресивні дії царського, а потім більшовицького режимів, спрямовані на знищення їхньої генно-кровної, історичної і духовної пам’яті. А не зникли тому, що на сторожі національної свідомості була автохтонна українська культура, що виявлялася в різних формах за мирного і воєнного життя. Одним з могутніх виявів цієї культури є народнопісенна творчість українців Кубані, яка протягом двохсотлітньої історії існування виконувала (і виконує нині) творчими силами носіїв кількох поколінь численні функції. Головні з них такі:

охоронна функція (виявляється на рівні збереження прикмет національної і родової окремішності — мови, системи мистецького світосприйняття й музичного мислення, художньо закарбованих моментів історії, продуктивного колективного й індивідуального життя, успадкованих пісень тощо);

репродукційна функція (спрямована на відтворення всього цінного, зафіксованого колективною пам’яттю, і зумовлена підсвідомим прагненням носіїв пісенної культури підтримувати її безперервний саморух);

регенераційна функція (виявляється у вигляді відбудовних процесів і форм, скерованих на відновлення втрачуваних автентичних явищ, і постає у відповідь на дію регресивних чинників, зумовлених як природним рухом історії, так і урядовими діями адміністративно-регламентаційного, заборонного й репресивного характеру; при цьому творчими силами в регенераційних процесах виступають не лише носії фольклору, а й окремі просвітники, піклувальники за духовний добробут українців на кубанській землі);

етична і комунікативно-виховна функція (ґрунтується на інтуїтивній або свідомій вірі всіх залучених до процесу творення матеріальних і духовних цінностей на кубанській землі в те, що цей процес, відбуваючись у гармонії з трансцендентальними силами, є продовженням справи Бога-Творця і конкретизується у прагненні належно підтримувати національні почуття, дух, свідомість, мораль, ідеали, людську гідність українців, здійснювати духовний зв’язок між поколіннями).

Таким чином, найяскравіший засіб українського етнічного самовираження на Кубані, зокрема на території колишньої Чорноморії, — це народна пісня, яка є показником свідомості й духовної культури нації з довготривалою історією. Цю тезу підтверджує аналіз зафіксованого народнопісенного матеріалу, що його ми провели за всіма етномузикознавчими позиціями, — як окремий, так і порівняльний (у зіставленні з народнопісенним матеріалом прабатьківських земель). Результати аналізу (а також власне «кубанське» походження автора статті) дали підстави й моральне право зняти табу з теми «українці Кубані», яке наклали М. Бондар та деякі сучасні кубанські автори. М. Бондар на підтвердження своєї ідеологеми «кубанське козацтво — це субетнос російського етносу» здійснив дослідну процедуру моделювання традиційної козацької культури так упереджено й штучно, що всі його висновки втратили контури сенсу, а сам дослідник виступив як апологет патологічних етнокультурних мутацій, які треба не захищати, а комплексно аналізувати, залучаючи не лише істориків, політологів і культурологів (зокрема з України), а й передусім фахівців з ділянки етномузикознавства, обізнаних в історичних та етнографічних питаннях українського пісенного фольклору. Бо саме в показниках загального й компаративного етномузикознавчого аналізу можна знайти всі вияви багаторівневих процесів консервації, трансформації, дифузії, нашарування та новоутворення, яких набула пісенна мова українців Кубані за більш як двохсотлітній період свого функціонування. Вивченням усього пісенного фонду і кожного з його трьох пластів — старокозацького (запорозького), українського традиційного селянського і власне кубанського — повинні займатися фахівці-етномузикознавці, озброєні точними сучасними методами дослідження пісенної мови й музичного мислення творців і носіїв пісенного фольклору. Адже, як зазначає С. Грица, «... йдеться не тільки про фізичне збереження — в публікаціях, фоноархівах, а й про формування та корекцію наукового погляду на фольклор як духовну цінність, його осмислення як інтегральної частини культури в органічній єдності з історією, філософією, мовою, у міждисциплінарному синтезі відтворення «фольклорної картини світу» в діалектиці загального й особистого» [19 с. 174].

Настав час для утвердження саме такого підходу до дослідження кубансько-українського народнопісенного фонду. Свою велику, неминущого значення історичну місію здійснили ті кубанські сподвижники — історики, етнографи, краєзнавці, вчителі, правники, регенти, хормейстери, літератори, філологи, які стояли біля джерел кубанської музичної фольклористики (етномузикознавства). На новому етапі пріоритетною повинна стати робота етномузикознавця над дослідженням кубансько-українського народнопісенного матеріалу, транскрибованого за новою, неортодоксальною методикою письмової фіксації зразків усного функціонування, а також над створенням каталогізованого фольклорного фонду. А для цього треба наладити продуктивні творчі взаємини з тими українськими фахівцями, які зацікавлені в збереженні й вивченні кубанської пісенної традиції і готові до професійної співпраці.

Хотілось би, щоб допитливий дослідник традиційної культури кубанського козацтва М. Бондар і визначний маестро В. Захарченко, до багатоаспектної діяльності яких можна ставитись з незмінним респектом, зрозуміли, що їхньою об’єктивною бідою (не виною) є національна дезорієнтованість, втрата української енергетики, аури і глибинного розуміння сенсу заштампованої «питальної» сентенції «а чиїх батьків ми діти?» Звідси адаптований (за Л. Костенко), ув’язнений і поневолений (за Ф. Ніцше) розум цих шанованих фахівців, як, очевидно, багатьох їх колег, а врешті — більшості українців як на Кубані, так і в самій Україні. Розум, що потребує опам’ятання, усвідомлення необхідності перегляду викривленої істини, абераційної системи застарілих уявлень щодо України і українців, до яких вони самі кровно-генно належать.

«Діагностично» точно й актуально звучать слова Л. Костенко: «Українці — це нація, що її віками витісняли з життя шляхом фізичного знищення, духовної експропріації, генетичних мутацій, цілеспрямованого змішування народів на її території, внаслідок чого відбулась амнезія історичної пам’яті і якісні втрати самого національного генотипу» [8 с. 15]. Ця характеристика долі бездержавного українського етносу на своїй землі екстраполюється й на кубанський український субетнос, який з покоління в покоління зазнавав дії жорстокої системи обмежень і заборон своїх національних прав. «Починаючи з другої половини ХVІІІ ст. в Україні, а згодом і на Кубані, — констатує О. Стрижак, — поступово було заборонено... українську церкву, державу, армію, школу, літературу, театр і, нарешті..., мову та особисту свободу, прирікаючи українську націю на винародовлення й деморалізацію» [21 с. 138]. Українці Кубані, роковані на існування в умовах жахливих процесів, які в науці мають толерантну назву «впливів іноетнічної метрополії», неминуче підпадали під ці впливи й тому поступово втрачали свою давню національну свідомість — або повністю, або частково, коли лишалися ще деякі рештки колишньої етнографічно-регіональної свідомості. Натомість приходили російськодержавні орієнтири, що сприяли формуванню нової, локальної свідомості, на базі якої утворилась регіональна система нормативів у вигляді культурних і місцевих мовних стереотипів.

Наявність у цій системі корінного етнічного субстрату культури (з домінантними ознаками історичної, генетичної і мовної спорідненості з вихідним українським складником) позначилась на творенні загального абрису культури кубанців і особливо на народнопісенної творчості українців Кубані (передусім, на території історичної Чорноморії). Але коли в кубанській культурі, зокрема в літературі (до репресивних 30-х років ХХ ст.) і народнопісенній творчості, переважає означений корінний етнічний субстрат, то в усвідомленні українцями Кубані власної культурно-історичної ідентичності засадничими є локальна свідомість і відповідні їй чинники регіональної системи нормативів. Так, хоч би до якого етносу — українського чи російського — залічували себе мешканці чорноморських станиць, вони себе вважають кубанцями, кубанськими козаками, а дехто «перевертнями», інтуїтивно відчуваючи власну провину за незбереження свого коріння. Та при цьому більшість мешканців у побуті користується кубансько-українською говіркою («балакає»), цією ж говіркою (діалектною мовою) співає «свої» давні й сучасні пісні, відзначає деякі традиційні обрядові й культові свята. Ось чому вкрай актуальною видається потреба створення умов для утвердження й державної підтримки в Краснодарському краї РФ різнорівневого українського руху — науково-дослідного, мистецького, просвітнього, шкільницького, масово-інформаційного, який започаткує природний здоровий процес заглиблення українців Кубані в пізнання своїх коренів і етнокультурних традицій. А це відкриє їм шлях до самоідентифікації щодо належності не до самостійного козацького етносу або субетносу російського етносу, а до етнічних українців і відповідно чорноморсько-кубанського козацтва — до української нації. Тому що пізнання національного коріння і плекання залежної від нього рясної корони, за словами І. Мацієвського, «єднають маргінальні спільноти з усією їх етнічною природою, заповітами предків, пульсуючим космосом вічного творення» і являють собою потужний стимул «для творчого самовиявлення, реалізації індивідуальних та групових креативних поривань» [22 с. 39]. І такий довгоочікуваний процес «воскресіння» української національної свідомості на Кубані, за нашими спостереженнями, почався попри навіть сучасні несприятливі умови для цього.

Національна константа українсько-кубанського козацтва найяскравіше закарбувалась у традиційній народнопісенній культурі, яка нині є однією з найрепрезентативніших сфер музичного фольклору Краснодарського краю. Комплексно-системне дослідження цієї культури ми здійснили на базі експедиційно-польової, транскрипційної, системно-класифікаційної та етномузикознавчої аналітичної роботи, а також пізнання історико-соціальних процесів, пов’язаних з етнічною історією земель історичної Чорноморії і життєдіяльністю на них українців. Залучені до етномузикознавчого аналізу 942 фольклорні зразки ми розподілили на пісні епічні (історичні, станові, ліро-епічні баладного стилю; 134 зразки), обрядові (зимово-новорічного календаря, пісні й мелодії весільного традиційного чорноморського обряду; 388 зразків) та ліричні (козацькі, про кохання, родинного життя, аграрно-трудові, літературно-мистецького походження, жартівливі; 420 зразків). У цій класифікаційній системі пісні кожного роду згруповано за функційними (зв’язок з певними подіями, діями й святами) та тематичними (зміст віршових текстів) ознаками. Через подальшу класифікаційну диференціацію, у якій було посилено ролю функційного критерію в підході до кожної жанрово-тематичної групи, станові пісні (40) поділено на чумацькі (напр., «Ой ходив чумак та й ходив бурлак ой сім год по Криму», «Гуляв чумак на риночку», «Ой горе тій чайці»), наймитські і сирітсько-наймитські («Хто не служив, братци, в багатого», «Ой немає гірш нікому»), бурлацькі («Ой наступає та й чорна хмара»), рекрутські («Через гору шлях-доріженька лежить», «Ой колись була розкіш-воля») та солдатські («Прощай, станиця, прощай, Кавказ», «Ой, поля, ви поля»); пісень зимово-новорічного календаря — на колядки (68) і щедрівки (52), переважна більшість яких має віршові тексти християнського змісту; аграрно-трудові необрядові пісні (32) — на умовно «орні» («Як піду я понад лугом», «Оре Семен, оре»), «посівні» («Ой за гори, гори та й буйний вітер віє», «Усі гори зеленіють»), «сапні» («А в нас польці як польці»), «жнивні» («Ой, кропивка моя, ти жалючая», «Була в Галі нерідная мати») та «косовицькі» («Бросай, Петро, жінку»); жартівливі (83) — на любовно-ліричні («Посилала мене мати»), родинно-побутові («Та не бий мене, мій миленький»), п’яницькі («На каміні же ноги мила», «Ой хмариться — дощ буде»), алегоричні («У неділю свайба буде», «Ой сів же комар на дубочку»), сценічно-інтермедійні («Звідкіль ідеш, чоловіченько?»), танцювальні куплети-приспівки; фольклоризовані зразки літературного й мистецького походження — на пісні-романси («Ой ти, Грицю, Грицю»), пісню-реквієм («Як умру, то поховайте»), пісні романсового стилю («Віють вітри, ой віють буйні»).

Методом класифікаційної диференціації пісень з огляду на їх сюжетно-тематичну специфіку історичні пісні (94) розподілено на зразки з українською («Ще не вмерла Україна», «Ой ти, Мороз, Морозеньку», «Байда», «А вже літ більш двісті») та кубанською («Встає хмара з-за лиману», «А в 1791 році», «Ой ви, кубанці, ой ви, молодці», «За Кубанню огонь горить») епіко-історичною тематикою; весільні (268) — на пісні передвесільного, весільного й післявесільного етапів; козацько-ліричні (116), про кохання (52), родинного життя (73) та баладного стилю (33) — на твори, у яких оспівуються теми щасливого («Зійди, зійди, зіронька») або нещасливого («Ой сиділа Сашенька край віконця») кохання, вірності («Ой там на горі»), зради («Єшо сонце на заходило»), розлуки («Прощай ти, Уманська станиця»), удівства («Ой полети, орле»), причарування милого («Ой учора ізвечора»), незвичних родинно-побутових ситуацій («Ой що ж воно за верба»), козацької або жіночої недолі («Ой летів орел та й понад морем», «Вийшла заміж молодою»), самогубства й криміналу («За горами гори високі», «Ой ти, коваль Коваленко»), життєво-філософських роздумів («Прийшла весна», «Вилітали гуси»).

Складною диференціацією вирізняються весільні пісні, пов’язані з регламентацією чорноморського весільного обряду на 29 ритуальних дій. Так, вузловими творами передвесільного циклу є ті, які співають під час сватання («Терен, мати, ой да коло хати»), вінкоплетення («Ой новая гребельочка»), запросин («Ой казала та й Наташа»), випікання короваю («Наша піч регоче»), на могилі батьків (сирітська пісня «Ой ходила та й Галюша по крутій горі»). Зразки власне весільного етапу приурочені до оспівування ритуальних дій дівич-вечора («Та благослови, Боже», «Нам сьогодня дивен-вечір»), вбирання молодої («Ой клин було чим не дерево»), повернення молодих після вінчання («Ой чогось та й Галюша вінчалась»), перепалок за весільним столом («Де, бояри, волочилися?», «Староста ти старесенький»), приїзду «поїзда» молодого («Чого, свати, та й наїхали?»), викупу молодої («Братику, не лякайся»), розподілу короваю («Дружко же коровай крає»), ритуальної вечері («Ой у батька та й на одіході», «Куди, доню, собираїся?», «Ой казав сухий та й берестонько»), виряджання молодої до молодого («Прощай, прощай, ти Оксанка», «Сплела собі Галюня віночок») і т. д. Завдяки використанню методу системно-класифікаційного розподілу пісень українців історичної Чорноморії можна констатувати, що в пісенних зразках усіх родів (епічного, обрядового, ліричного) ліричне переважає над епічним, а для більшості пісень кожного класу показовими є функційна й подекуди тематична єдність і міжжанрові взаємовпливи. Усе це дає підстави назвати піснетворчість українців Північно-Західного Надкубання (історичної Чорноморії) музично-художнім явищем дифузного типу.

Вивчення сучасного стану пісенної фольклорної традиції українців колишньої Чорноморії передбачає визначення, крім репертуару, форм функціонування народнопісенних жанрів, удавшись до розгляду виконавських локальних пісенних стилів. Своєрідність їх виявляється через спів одноосібний, «малим гуртом» родинного (дуетом, тріо) або товарисько-співацького (дуетом, тріо, квартетом, квінтетом, секстетом) статусів і «великим гуртом» (від 7 до 15 осіб) — переважно мішаного типу. Належність «великогуртового» колективу, керованого працівником палацу культури (клубу), до офіційного місцевого осередку культури стимулює його функціонування як концертної одиниці зі своїм репертуаром, «літописом» виконавської діяльності та фольклорно-етнографічним обличчям, що презентують певне етнодіалектне середовище й трирівневий, за С. Грицею, модус його мислення — етнічний (український), етнографічний (локальний) і індивідуальний (конкретного представника локального середовища) [19 с. 95].

Особливості кожної локальної пісенної традиції розкриваються в репертуарі, тематиці, виконавській манері, характері мелоінтонування, ритміці, видах багатоголосся, побудові мелострофи і всієї музичної форми. Виходячи з етномузикознавчого аналізу записаних і транскрибованих пісень, що репрезентують народнопісенну культуру колишньої Чорноморії 1990-х років, відзначимо найяскравіші пісенні традиції станиць Батуринська, Васюринська, Вищестебліївська, Голубицька, Дінська, Должанська, Ікрліївська, Калниболотська, Комишуватська, Кугоєйська, Медведівська, Новосергіївська, Переяславська, Рогівська, Сергіївська, Староджереліївська, Старолеушківська, Старомишастівська, Староменська, Уманська, Челбаська, сіл Катеринівка й Шабельське, селища Приморське, хуторів Левченка й Жовті Копани, міст Коренівськ й Тимошівськ. У цих поселеннях діють фольклорні пісенні гурти й козачі хори, їхній репертуар базується на місцевому традиційному матеріалі.

З окремих співачок і співаків, які приваблюють індивідуальною манерою виконання, знанням старокозацького фольклору, любов’ю до української пісні, згадаємо таких: Євдокію Євдокимівну Воропай (1907 р.н., ст. Новотитарівська), Ольгу Григорівну Зелинську (1908 р.н., ст. Переяславська), Івана Семеновича Галушкіна (1913 р.н., м. Тимошівськ), Мотрону Тихонівну Мигель (1914 р.н., ст. Голубицька), Галину Мойсеївну Волинко (1915 р.н., ст. Васюринська), Катерину Омелянівну Бикову (1915 р.н., ст. Старокорсунська), Софію Трохимівну Нестерову (1916 р.н., ст. Старокорсунська), Надію Михайлівну Рой (1919 р.н., ст. Сергіївська), Марію Олексіївну Олександрович (1925 р.н., ст. Вищестебліївська), Івана Григоровича Гринаця (1927 р.н., ст. Уманська), Ганну Олександрівну Пилипенко (1931 р.н., ст. Старонижчестебліївська), Олександру Олексіївну Ткачову (1935 р.н., ст. Брюховецька), Бориса Михайловича Горозія (1935 р.н., ст. Старовеличківська), Валентину Іларіонівну Гончарову (1939 р.н., ст. Старощербинівська), Любов Андріївну Сергієнко (1941 р.н., ст. Должанська), Тамару Йосипівну Петренко (1949 р.н., ст. Староменська). Багаторічна художня «робота» цих і багатьох неназваних тут виконавців є безцінною не тільки для забеспечення їх власного безперервного процесу творчого саморозвитку і самовираження, а й тією рушійною силою, завдячуючи якій накопичується і оновлюється стабільно-мобільний фонд мелодико-ритмічних елементів фольклорнопісенних зразків, що усним шляхом передаються наступним поколінням народних співаків.

Серед представниць одноосібного співу найяскравішими є кілька талановитих співачок, про яких треба згадати окремо. Любов Микитівна Корчина (1931 р.н., ст. Медведівська) має вишукану виконавську манеру, якій властиві імпровізаційність, конкретизована винахідливим варіюванням інтонаційних, субпоспівкових та поспівкових відрізків форми, ритмічна й звуковисотна мелізматичність, вільноагогічне нюансування мелодико-ритмічних малюнків мелопоспівок, схильність до ладової мінливості в процесі мобільного формотворення багатокуплетної пісенної композиції. Співачка Ольга Яківна Дем’яненко (1911 р.н., ст. Старокорсунська) у свої важко прожиті 83 роки не втратила тонкої техніки індивідуального виконавського стилю, що характеризується такими показниками майстерності, як уміння протяжливо, багатьма звуками (до 14 і навіть 17!), до того ж в умовах вільного ритму, виспівувати один віршовий склад, уносити елементи голосіння в кантиленну мелодію, варіаційно розвивати монопоспівковий матеріал, імпровізаційно будувати пісенну композицію. Для співачки Наталії Михайлівни Слєпченко (1935 р.н., ст. Староджереліївська) характерний мелізматичній виконавський стиль, що ґрунтується на «горловій» манері мелоінтонування значного емоційного напруження: у піснях мінорного нахилу — з моментами протяжливого голосіння, повторно-трансформаційним типом мелодичного розвитку, примхливим вільним ритмом; у піснях мажорного нахилу — з розвитком монопоспівкового викладу засобами мелодичної і ритмічної варіативності, мобільної мелопоспівкової комбінаторики або інтенсивної кантиленно-фіоритурної варіаційної повторності. Антоніна Іларіонівна Шахворостова (1928 р.н., ст. Воронезька) володіє досконалим співацьким голосом рівного й польотного тембру, схильна до регулярної «короткої» вокалізації голосових звуків.

Усім виконавцям українських народних пісень висловлюю щиру подяку за історичний оптимізм, генетичну пам’ять, здоровий і високий творчий дух, безкорисливу участь і теплі контакти під час проведення аудіо-сеансів. Низький уклін їм, носіям, хоронителям, виконавцям й популяризаторам української етнокультурної традиції, від України — рідної матері їх далеких предків.

Сталі ознаки національної константи українсько-кубанського козацтва виявляються також і в українських топонімах старокозацьких чорноморських поселень, у яких зберігся архетип української національної історії і етномовної культури, та антропонімах, носіями яких є виконавці пісень, записаних під час наших експедицій на Кубань. Аналіз джерел утворення українських топонімів чорноморських станиць, міст, селищ, сіл і хуторів дав змогу рубрикувати ці джерела у відповідні семантичні розряди:
Назви міст, містечок, сіл України: станиці Батуринська, Вищестебліївська, Іркліївська, Калниболотська, Канівська, Крилівська, Переяславська, Полтавська, Старовеличківська, Старокорсунська, Староменська, Уманська.
Назви, пов’язані з історією запорозького козацтва: станиці Запорізька, Отаманська.
Власні імена людей: ст. Іванівська, Новосергіївська, с. Катеринівка, ст. Сергіївська, м. Тимошівськ.
Прізвища або прізвиська людей: станиці Брюховецька, Васюринська, Голубицька, Рогівська, Стародерев’янківська, Шкуринська.
Назви, пов’язані зі сферою військової служби або зброї козака: с. Батарейка, ст. Пластунівська, с. Шабельське.
Назви, пов’язані з церковною сферою: станиці Платнирівська, Новотитарівська, Старотитарівська.
Назви, пов’язані з фауною: станиці Конелівська, Медведівська, Старомишастівська.
Назви, пов’язані з флорою: м. Коренівськ, станиці Кугоєйська, Кущівська.
Гідронімічні назви: станиці Дінська, Староджереліївська.
Назви рельєфу або характеру поверхні: ст. Должанська, х. Жовті Копани, с. Кучугури, ст. Незамаївська.
Назви, пов’язані зі сферою кулінарії: станиці Кисляківська, Старощербинівська.

Розгляд антропонімічного матеріалу, а це — 663 прізвища (включаючи й дівочі) виконавців пісень, допоміг скласти цілісну картину українського, російського та іншого прізвищетворення. Загалом серед зафіксованих прізвищ українських — 452 (68,17 %), російських (і зросійщених українських) — 157 (23,7 %), польських (і спольщених) — 36 (5,43 %), інших субетносів — 18 (2,7 %). Перегляд кінцевих морфем усіх 452 українськх прізвищ показав, що 218 з них (48,23 %) закінчуються класичною морфемою -ко (Бойко, Кузьменко, Савченко), решта — морфемами -а і -я (Безворотня, Карайкоза), -ик (Волик, Кулик), -ак (Сагайдак), -як (Решетняк), -ан (Жадан), -ич (Бабич), -ець (Браславець), -ар (Пахар), -яр (Котляр), -ай (Грицай), -ун (Кирпун), -иш (Гавриш), -ів (Антосів) тощо.

Деякі сучасні мешканці колишньої Чорноморії мають давні запорозькі прізвища: Горбоніс, Гречкосій, Кочубей, Кривоніс, Палій, Перебийніс, Стоноженко. Інші українські прізвища з нашого списку щодо семантики можна поділити на дві групи:

Прізвища антропонімного значення: від власних імен (Аксюта, Богдан, Максименко), сфер діяльності (Гонтар, Шаповал, Чумак), з етнічними (Латиш, Турчик) або етнографічними (Волинко, Пінчук, Подоляк) ознаками, прикметами зовнішнього вигляду (Головатий, Рудь, Толстик), рис характеру (Дика, Люта), долі (Безщасна), анатомічними прикметами (Горбань, Черевко), ознаками спорідненості й свояцтва (Братищенко, Шостак), соціального стану, походження (Козак, Поповичева, Черниця).

Прізвища біогеоценозного значення: від назв представників фауни (Баран, Бобрик, Горобець, Жук, Кулик, Рак, Чайка, Чешуйко), флори (Березняна, Боровик, Гарбуз, Діброва, Древесняк, Редько), природних явищ (Завирюха, Земляна, Зима, Мороз), речовин (Золотих, Кремень), рельєфу (Гора, Горб, Гряда, Левада, Обрив, Рівна, Стешенко).

Поряд з народною пісенністю родовід назв є вірогідним джерелом вивчення етнокультурних традицій, що дає лінгвістичну й історичну інформацію давнього і сучасного стану української мови і зафіксованих у ній особливостей матеріальної і духовної культури українців Кубані.

Стисло викладені в цій статті результати дослідження народнопісенної культури українців історичної Чорноморії ґрунтуються на опрацюванні широкого кола тем, серед них: етнічна історія території, воєнно-козацька колонізація, ретроспекція життєдіяльності чорноморсько-кубанського козацтва, криза самоідентифікації, українсько-кубанська традиційна піснетворчість, топоніміка і антропоніміка. Вважаючи народну піснетворчість українців Північно-Західного Надкубання корінним субстратом і визначальною національною константою, ми прагнули не лише вивчити її в ході різноманітних поетапно організованих робіт — збирацької експедиційно-польової, письмово-репродукційної, жанрово-класифікаційної і науково-дослідної, а й розглянути як явище мистецьке і водночас соціально-історичне. Безперечно, народнопісенна культура українців Кубані, належачи до етномузичного кубанознавства, є також специфічною і перспективною галуззю українського етномузикознавства. Подальший розвиток етномузичного кубанознавства тісно пов’язаний з розширенням діапазону й поглибленням тематики різноманітних локальних студій, інтенсифікацією теоретичних досліджень, створенням єдиного каталогізованого музично-фольклорного фонду українців Кубані, розсіяних по всій території Краснодарського краю і ширше — Північного Кавказу.

Надія Супрун-Яремко, 
доктор мистецтвознавства
м. Рівне
1 Бигдай Аким. Песни кубанских казаков / Ред. В.Г. Захарченко. — Краснодар: Кн. изд-во, 1992. — Т. 1.: Песни черноморских казаков; Концевич Григорий. Народные песни казаков: Из репертуара Кубанского войскового певческого хора / Сбор мат., подготовка к печати В.Г. Захарченко. — Краснодар: Эдви, 2001; Захарченко Виктор. Народные песни Кубани: Из репертуара Кубанского казачьего хора. — Краснодар: Кн. изд-во, 1987. — Вып. 1; Захарченко Виктор. Песни станицы Кавказской, записанные от Анастасии Ивановны Сидоровой. — Краснодар: Советская Кубань, 1993; Захарченко Виктор. Народные песни Кубани. — Краснодар: Советская Кубань, 1997. — Вып. 2: Песни черноморских казаков; Він же. Поет Кубанский казачий хор. — Краснодар, 2002. — Вып. 1: Народные песни, записанные в станицах Краснодарского края в обработке для народного хора. Докладніше про збір і видання українських пісень на Кубані див.: Супрун Надія. Піклувальники духовного добробуту українців на кубанській землі // Культура України. Мистецтвознавство: Збірник наукових праць / Харківська державна академія культури; Відп. ред. О.Г. Стахевич. — Харків, 2000. — Вип. 7. — С. 254—262; Супрун-Яремко Надія. До джерел кубанської музичної фольклористики // Наукові записки. Мистецтвознавство / Тернопільський державний педуніверситет; Відп. ред. О.С. Смоляк. — Тернопіль, 2001. — Вип. 2 (7). — С. 66—73; Вона ж. Пісенна спадщина українців Кубані в друкованих джерелах // Пам’ятки України: Історія та культура: Науковий часопис. — 2005. — № 3—4. — С. 222—229; Вона ж. Кубанська музична фольклористика: етапи становлення // Народна творчість та етнографія. — 2007. — № 5. — С. 11—18.

2 Жиганова Светлана. Весилле на старинной свадьбе в черноморской станице // Кубанские казачьи ведомости. — Краснодар, 1990. — № 26 (350). — С. 12.; Вона ж. К вопросу об особенностях песенных традиций позднего формирования (На примере ст. Темижбекской Кавказского района Краснодарского края) // Традиционные национальные культуры Кубани: состав, состояние, проблемы: Материалы научно-практической конференции. — Краснодар: ЦНКК, 1991. — С. 51—56; Вона ж. Особенности свадебного обряда и песен в станицах Лабинского района (По материалам фольклорно-этнографических экспедиций ЦНКК 1994 г.) // Дикаревские чтения (1): Итоги фольклорно-этнографических исследований этнических культур Кубани за 1994 год: Материалы научно-практической конференции. — Белореченск, 1995. — С. 63—70; Вона ж. Весенние хороводы Закубанья // Народное творчество. — Москва. — 1998. — № 2. — С. 35—36; Вона ж. Музыкальный фольклор Кубани как основа специальных учебных курсов школы и вуза // Проблемы художественно-творческого развития детей средствами традиционной культуры: Тезисы докладов краевой научно-практической конференции. — Краснодар, 1998. — С. 26—29; Захарченко Віктор. Українські народні пісні з Кубані // Народна творчість та етнографія. — 1989. — № 1. — С. 58—62; Він же. Українські пісні на Кубані // Там само. — 1990. — № 3. — С. 50—57.

3 Махровский Павел. Об изучении Кубанской области со стороны музыкальной // Кубанские областные ведомости. — Екатеринодар, 1902. — 20, 21 нояб.

4 Овчинников Сергий, прот. Церковнославянская книга как образ мироздания у истоков казачьего благоустройства на кубанской земле // Казачьи вести. — Краснодар, 1992. — № 29 (32).

5 Куценко Игорь. Кубанское казачество. — Краснодар: Кн. изд-во, 1990.

6 Энциклопедический словарь по истории Кубани: С древнейших времен до октября 1917 г. / Автор идеи, словника, сост., науч. ред., рук. авт. коллектива Б.А. Трехбратов. — Краснодар, 1997.

7 Черный В.И., Якаев С.Н. История кубанского казачества в лицах, датах, фактах и событиях // Кубань: Проблемы культуры и информатизации. — Краснодар, 1997. — № 1(8). — С. 5—7.

8 Костенко Ліна. Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала // Косень. — Житомир. — 1999. — № 2—3. — С. 3—16.

9 Кравченко Ігор. Світ запорозькій та його цінності // Запорожці: До історії козацької культури. — К.: Мистецтво, 1993. — С. 5—28.

10 Екатеринодар-Краснодар. 1793—1993: Два века города в датах, событиях, воспоминаниях: Материалы к Летописи / Ред.-сост. И.Ю. Бондарь. — Краснодар, 1993.

11 Білий Дмитро. Малиновий Клин: Нариси з історії українців Кубані. — К.: Тов-во «Україна», 1994.

12 Захарченко Виктор. Народные песни Кубани. — Краснодар: Советская Кубань, 1997. — Вып. 2: Песни черноморских казаков. * А втім у своїх публікаціях Віктор Захарченко демонструє вельми показову «амбівалентність»: якщо згаданий збірник чорноморських пісень, виданий 1997 року в Краснодарі, він назвав «Народные песни Кубани» (див. прим. 1), то своїм статтям, надрукованим трохи раніше, у 1989 і 1990 роках у київському науковому журналі, дав назви «Українські народні пісні з Кубані» й «Українські пісні на Кубані» (див. прим. 2).

13 Чи легко бути українознавцем у Росії: Інтерв’ю з вченим секретарем ТУКК В. Чумаченком // Вісник ТУКК. — Краснодар, 2001. — № 3 (23). — С. 4.

14 Бондарь Николай. Кубанское казачество (этносоциальный аспект) // Бондарь Н.И. Традиционная культура кубанского казачества: Избранные труды. — Краснодар, 1999. — С. 52—71.

15 Бондарь Николай. Модель традиционной культуры кубанского казачества // Там само. — С. 26—45.

16 Щербина Федор. Краткій историческій очеркъ кубанскаго казачьяго войска // Кубанское казачье войско. 1696—1888 гг.: Сборник краткихъ свъдъній о войскъ / Под ред. Е.Д. Фелицына. — Воронежъ, 1888. — [Репринт. изд.]— Краснодар: Советская Кубань, 1996. — С. 5—258.

17 Лукичев П.Н., Скорик А.П. Казачество: Историко-психологический портрет // Возрождение казачества: История и современность: Материалы V всероссийской научной конференции. — Новочеркасск, 1994. — С. 23—29.

18 Бромлей Юрий. Предмет и задачи этнографии // Этнография / Под. ред Ю.В. Бромлея и Г.Е. Маркова. — Москва: Высшая школа, 1982. — С. 4—13.

19 Грица Софія. Фольклор у просторі та часі: Вибрані статті / Ред. О.С. Смоляк. — Тернопіль: Астон, 2000.

20 Сильченко Володимир. «Козаки — це нація». Та невже? // Науковий світ. — 2001. — № 12 (41). — С. 10—11, 30.

21 Стрижак Олег. Надбання українознавців Кубані (Збірка матеріалів з української літератури і фольклору «Козак Мамай») // Народна творчість та етнографія. — 2000. — № 1. — С. 136—140.

22 Мацієвський Ігор. Українські маргіналії. Наукова та культурницька проблематика маргінальних етноісторичних масивів сучасного зарубіжжя // Над Бугом і Нарвою: Український часопис Підляшшя. — Більськ Підляські, 1999. — № 4 (44). — С. 38—41.