Полісся

чернігівське полісся2

Полісся — особлива історико-етнографічна область України, частина колишньої прабатьківщини слов'ян, давня етноконтактна зона. Як і Карпати, воно зберегло найдавніші релікти праслов'янської та праукраїнської культури, що є постійними об'єктами вивчення дослідників-археологів, істориків, фольклористів, етнографів. А ще — багатостраждальна земля, яку спіткала ядерна катастрофа Чорнобиля. Можливо, саме останній фактор спричинився до активізації наукових досліджень поліської народної культури, яка зазнала у ХХ столітті нищівного удару. Історико-етнографічний регіон Полісся приваблює увагу науковців та дослідників-аматорів — особливостями традиційно-побутової матеріальної і духовної культури, мови його населення. Виразно специфічними є і сучасні етнокультурні процеси цієї території.

01

Уперше назва Полісся зафіксована у літописі за Іпатіївським списком. У джерелах XIV-XVI ст. ця назва найчастіше функціонувала у вигляді спільнокореневих топонімів Подлесьє, Полясє, Полєсє. Історико-етнографічні межі цієї зони теж визначалися по-різному, однак переважає думка, що вона охоплює басейн річки Прип'ять та сусідні райони лісової смуги. Цю територію вважали центром поліської області ще дослідники XVI-XIX ст. М.Стрийковський, Г. де Боплан, В.М.Татіщев та ін., про що переконливо свідчать залишені ними картографічні матеріали. Усталення у науковій літературі назви Полісся супроводжується подальшою конкретизацією за назвами етнічних зон — білоруське Полісся, українське Полісся, російське Полісся, литовське Полісся, польське (люблінське) Полісся. Такий поділ почасти відображав і певну етнолінгвістичну неоднорідність регіону.

Відомо, що, населення Полісся складають представники різних етносів. Зокрема, його етнографічну особливість репрезентувала у минулому традиційна культура сільського населення, тоді як міста на території регіону були загалом поліетнічними. Посилення зв'язків села з містом у ході історичного розвитку відповідно позначилося і на культурі та побуті сільського населення, особливо в останні десятиріччя ХІХ і поч. ХХ ст.
Згідно з археологічними даними, Полісся ще до V-VI ст. н.е. було зоною взаємодії слов'янської і балтійської культур, орієнтовна межа між якими проходила по лінії Ясельда — Прип'ять — Горинь (за рядом лінгвістичних даних такий поділ зберігся аж до ХІХ — ХХ ст.). У цьому немає нічого дивного, адже Полісся з давніх-давен було зоною творення праслов'янської культури, територією міжетнічних контактів слов'ян із балтами. У час формування й розвитку східнослов'яських ранньофеодальних об'єднань цей край був контактною зоною дреговичів, волинян, радимичів, деревлян, частково полян, сіверян, а також західнобалтських союзів ятвягів, одне з племен якого, за свідченням давніх польських джерел, мало слов'янізовану назву polexiani («полексяни»). У XII-XIII століттях землі Полісся були поділені між кількома великими князівствами: Київським, Чернігово-Сіверським, Володимиро-Волинським (пізніше — Галицько-Волинським).

Мовознавці стверджують, що східнослов'янська етимологія назви Полісся закорінена у семантиці лісу (лісиста місцевість, лісок). Вона має балтський аналог (Pala, Pelesa, Pelysa), що в литовській і латиській мовах має значення болотистий лісок. Це може свідчити про спільний балто-слов'янський корінь назви Полісся, а отже — про паралелі між східнослов'янським етнонімом поліщуки (уперше зафіксований в документах XVII ст.) і давнім екзоетнонімом polexiani. 

Українське Полісся поділяється на Правобережне та Лівобережне -залежно від розташування на берегах Дніпра. Відповідно до цього уживаємо також назви Східне й Західне Полісся. Західне Полісся називають також Прип'ятським, східне — Наддеснянським або Чернігівським, розмежовуючи такі номінації тоді, коли йдеться про Полісся по обох берегах Дніпра. В етнографічній літературі дуже часто під Східним Поліссям мають на увазі східну частину правобережного Полісся, приблизно на схід від р. Ясельда, далі — Прип'яті, до впадання у неї Горині і вниз по цій ріці. Землі, що лежать на захід від вказаного кордону аж до р. Західний Буг, складають Західне Полісся. 

До 20-их рр. ХХ ст. Полісся ділили за належністю земель до тієї чи іншої губернії й повіту: Волинське, Київське, Чернігівське, Брянсько-Жиздринське, Мінське, Могилівське, Гродненське. За сучасним адміністративним поділом вирізняємо Полісся українське, білоруське та брянсько-жиздринське (російське). Українське Полісся має регіони за назвами областей: Волинське, Рівненське, Житомирське, Київське, Чернігівське, Сумське. А от сучасна українська фізична карта районує українську частину Полісся на такі зони: Волинське, Мале, Житомирське, Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське. За чинним адміністративно-територіальним поділом Полісся охоплює Північну Київщину, Чернігівщину, Житомирщину (окрім південних районів), північні райони Сумської області, Рівненщину та Волинську область (окрім крайнього півдня останніх двох областей). Південну межу Полісся за діалектними ознаками мовознавці визначають умовною лінією Володимир-Волинський — на південь від Луцька — Здолбунів — Житомир — Фастів — Васильків — Переяслав-Хмельницький — Прилуки — по річці Сейм.

Природа Полісся

чернігівське полісся

Природні умови Полісся визначають не тільки основні напрямки господарської діяльності, а й специфіку розвитку культурно-побутової сфери. Українське Полісся — це пласка рівнина з незначними височинами. В районі Подільської височини абсолютні висоти сягають 210 і більше метрів. Серед низинних рівнин півдня Полісся піднімаються ізольовані пагорби й височини, найзначніша серед яких — Овруцький кряж (316 м). Пагорби і вали заввишки 10-20 м чергуються з річковими долинами.

Клімат — помірно-континентальний, з теплим вологим літом і м'якою хмарною зимою.

Річки українського та білоруського Полісся (із широкими долинами і заболоченими заплавами) належать до басейну Дніпра. Найбільші — Дніпро, Прип'ять, Десна, Горинь, Стир, Тетерів, Уж, Остер, Березина, Уборть, Піна. Невід'ємною частиною ландшафту Полісся є озера.
Ліси — теж характерна ознака поліського ландшафту. Типи лісів залежать від ґрунтів і рельєфу. На означеній території вони покривають площу більше 2,5 млн. гектарів. Основними породами дерев при цьому є сосна (57,4%), дуб (20,6%), береза (10,2%), чорна вільха, граб.

Рослинний світ Полісся надзвичайно багатий і різноманітний. Тут налічується близько 100 видів лікарських рослин, 90 видів вітамінних рослин, більше 90 видів рослин, що використовують, як барвники. Значна кількість медоносних рослин (близько 200) сприяла розвитку бджолярства.

Фауна Полісся також колоритна. Тут відомо більше 60 видів ссавців (із 100 видів, що зустрічаються в Україні), 276 видів птахів (із 350), більше 30 видів риб. Це, безумовно, помітно позначається на господарській діяльності людини. Природні умови й ресурси Полісся історично мали велике значення для розселення та життєдіяльності місцевого населення.

Антропологічна характеристика населення Полісся

полісся3
Поява слов'ян на території Полісся на рубежі нової ери була пов'язана зі складними етнолінгвістичними та антропологічними процесами, які вплинули на формування антропологічного складу цього регіону.

Населення Українського Полісся і південніших районів В.Бунак зараховує до карпато-дніпровського типу, дуже близького до білорусів, але відмінного більш темною пігментацією, вужчими, ніж у білорусів, вилицями, вужчим і випуклішим носом. Відомий український антрополог В.Дяченко зараховує населення Українського Полісся до волинського та поліського варіантів центральноукраїнського комплексу. До волинського варіанта, на його думку, належить населення Волинської, півдня Рівненської, північних районів Тернопільської та Львівської областей. Вчений підкреслює, що цей комплекс ознак досить близький з центральноукраїнським, відрізняється від нього меншою довжиною тіла, більшою частотою прямих спинок носів, масивним надбрів'ям та покатим чолом, відсутністю рис монголоїдних домішок, які спостерігаються у центральноукраїнському варіанті.

Поліський варіант, локалізований головним чином у північній, лісовій частині Житомирської та Рівненської областей, має свої характерні ознаки: широке і найбільш низьке серед українців обличчя із доволі масивним надбрів'ям, досить темне забарвлення очей (близько третини населення — світлоокі) і відносно світле волосся. Як і загалом для українців, для полісян типовою рисою зовнішності є пряма спинка носа. Переважає середній зріст (167,5-168 см). 

Деснянський варіант охоплює північні райони Чернігівщини та Київщини. Він характеризується невисоким зростом (166,5-167 см) невисоким обличчям (брахікефалією), середніми розмірами голови та обличчя, досить світлим забарвленням волосся (лише 35-40% темноволосих) і очей (половина яснооких і лише 3% темнооких).

Поліські говори


Українські діалектологи поліським називають північне наріччя у системі діалектів сучасної української мови. Це широка смуга говорів північної частини території України. Поліське наріччя протиставляється південним наріччям рядом особливостей. З фонетичних особливостей найяскравішими є вимова дифтонгів вузьких голосних /e/, /o/, як от у словах: діед, ліес, сіено, вуол, куонь, піеч, шуостка чи дeд, лeс, сeно, вoл, кoнь, пeчка, шoстка). У ненаголошеній позиції їм відповідають звичайні голосні /е/, /і/ та /о/, що також є особливістю цих говорів.
До характерних особливостей поліських говорів належить також наявність тільки твердого приголосного /ц/, а також дзвінких приголосних у кінці слів і в позиції перед глухими приголосними (дуб, город, мороз, сторож).

Не вдаючись у подальший аналіз фонетичних, лексичних, граматичних особливостей поліських говорів, зауважимо лиш, що мовознавці поділяють їх на три основні групи: західнополіські, середньополіські, східно — поліські. Кожна з них, звичайно ж, має свої характерні особливості, свої прикметні діалектні ознаки — про це можна дізнатися у численних і ґрунтовних працях українських діалектологів.
Ми ж для наочного ознайомлення, проілюструємо тексти кількох оповідей, записаних у різних куточках Полісся, із збереженими особливостями поліської говірки. 

Ось оповідь про русальні обряди з центрального Полісся. На питання, що робили, щоб капуста добре росла, селянка розповіла: «Сє ўже ў нас на Русални тиіждень плєтом вєнкі, а ў кладбішчя кладом оагонь… Ў нас кладбішчя от сєла нєдалєчко..., і тадо [туди]їдом [ідемо]і тиє вєнкі перекідайом. От біто [ніби-то]я с табої стаю, тиі мнє сваго кідайош, а я табє сваго, тиі мнє сваго, я табє сваго, через оагонь трі рази пєрєкідайош, так усє чісто. І то тиє вїнкі їдом на коапусту рассаду пасадім же, да ўже на качяни пакладом, шоб такіє ўже качяни здарові заўйазовалісь. Осьо такє у нас було. Калісь абіччя [звичай]такє було» (записано у с. Чистогалівка Чорнобильського р-ну Київської області).

Зразок, записаний на Західному Поліссі, містить народні уявлення про лікування хворої дитини: «Треба на середохресну дорогу винести хліб і взяти в рубажечку тей детини і винести. То як перейде ніч, як нічо не троне того хліба і тей рубажечки, то детина буде жива. А як забере, то детина умре. Ідеш туди класти — ни оглядуйся, ідеш уперод, никуда головою. І назад ни оглядуеся» (записано в с. Щедрогор Ратнівського р-ну Волинської обл.).

Або ще один фрагмент, де йдеться про обереги худоби від нечистої сили (переважно домовика чи хлівника — міфологічних персонажів, які виявляли особливе «зацікавлення» до худоби: «Сороку заб'ють і вєшають посиредь хлєва, юстро [дзеркало]над двєрими, як худоба ідьоть. Сєрпа вєшають, косу кладуть [на порозі]. Мужчинскіє брюкі раздірають і вєшають над двєрямі… [Щоби сотана не рухав худоби, треба]ўстаті до усхода сонца, раздєца, под ліву руку ножа чи косу, обігти кругом хліва три раза і ў стєнку ножа заткнути» (записано у с. Сварицевичі Дубровицького р-ну Рівненської обл.)

На східному Поліссі також було записано тексти, де йдеться про обереги худоби: «Свєтять вєрбу у церкві, дак тим дубчикам виганяєш скатіну. Да принесуть у хлєв і ўстіркнєш пад паплот, пад стрєху, шоб кароўка да дому хаділа. На Івана вєшають на хлєв крапіўку, шоби калдунниє нє хаділі» (записано в с. Старі Яриловичі Ріпкинського р-ну Чернігівської обл.).

Подібні діалектні особливості можемо спостерігати і на прикладі пісенних текстів. Ось, наприклад, веснянка, записана Лесею Українкою на Волинському (західному) Поліссі:
Ой вербо, вербо, кучерява,
Хто ж тобі, вербо, кучері звив?
Хто ж тобі, вербо, кучері звив,
Хто ж тобі, вербо, корінь підмив.
Варіант цієї пісні зафіксований також у збірці записів пісень та інструментальної музики з Полісся Ф.Колесси та К.Мошинського з виразними мовними відмінностями:
— Да ох ти ж, вербо кучиравая,
Хто ж тобі, вербо, кудри розвив?
— Розвила кудри красна веисна,
Пудмила корень бистра вода.

Основні галузі господарської діяльності поліського населення — землеробство та скотарство

полісся4
Переважаючою системою землеробства було трипілля. На Поліссі вирощували різні типи рослинних культур: рільничі (ярова пшениця, ячмінь, просо, озиме жито), технічні (льон-довгунець, конопля), овочеві (картопля, брюква, ріпа, буряк, морква, цибуля, огірки, капуста, горох, боби, квасоля) та прянощі (пастернак, часник, м'ята, петрушка, тмин, кріп, хрін, гірчиця та ін.). 

У скотарстві в кінці ХІХ — поч. ХХ ст. сформувалася районна спеціалізація. На північному сході українського Полісся провідним напрямком скотарства було м'ясо-молочне, в південних — вівчарство та конярство. Традиційними залишалися способи догляду за домашніми тваринами. Велику рогату худобу й свиней виганяли на підніжний корм ранньою весною. Перший вигін худоби припадав на теплого Юрія (6 травня) чи Миколи (22 травня). У багатьох областях зберігалася відгінна форма скотарства, при якій худобу виганяли у ліси під наглядом пастухів аж до настання холодів, переважно до Покрови (14 жовтня). Паралельно практикувалася вигінна форма скотарства, при якій худобу заганяли на ніч у хлів.

Серед найпоширеніших допоміжних занять поліщуків були рибальство, мисливство, бортництво (бджолярство), збиральництво. Розвивалися й народні промисли та ремесла — гончарство, ткацтво, обробка дерева, металургія та обробка заліза, обробка шкіри, плетіння, обробка каменю, лісові промисли, сукновальний промисел, гутництво та інші.

О.Порицька,
кандидат історичних наук

Література

1. Українці: у 2-х тт. /За ред. А.П.Пономарьова. — Київ-Опішне, 1999.
2. Жилко Ф.Т. Говори української мови. — К., 1958.
3. Полесье. Материальная культура / Под ред. В.К.Бондарчика, Р.Ф.Кирчива. — К., 1988.
4. Говірки Чорнобильської зони. Тексти / Упор. Гриценко П.Ю., Прилипко Н.П., Малахівська О.А. та ін. / За ред. П.Ю.Гриценка. — К., 1996.
5. Толстые Н.И. и С.М. О задачах этнолингвистического изучения Полесья // Полесский этнолингвистический сборник: материалы и исследования. — М., 1983.
6. Гура А.В., Терновская О.А., Толстая С.М. Материалы к полесскому этнолингвистическому атласу // Там же. — С. 49-152.
7. Кухаренко Ю.В. Полесье и его место в процессе этногенеза славян. По материалам археологических исследований // Полесье. Лингвистика. Археология. Топонимика. — М., 1968. — С. 30-43.
8. Чубинский П.П. Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край: Материалы и исследования, собранные д.-чл. П.П.Чубинским.-Т. 7. — СПб., 1878.
9. Дяченко В.Д. Антропологічний склад українського народу. — К., 1965.
10. Сегеда С. Антропологічний склад українського народу: етногенетичний аспект. — К., 2001.
11. Музичний фольклор з Полісся у записах Ф.Колесси та К.Мошинського / Упорядкування, вступна стаття, примітки, переклад з польської С.Й.Грици. — К., 1995.
12. Народні пісні в записах Лесі Українки та з її співу / Упорядкування та примітки О.І.Дея та С.Й.Грици. — К., 1971.