Народне вбрання

3

Характер одежі зумовлюється природніми й господарськими чинниками, етнічно-національними традиціями, історією та іноземними впливами. Він видозмінюється також у межах однієї території залежно від матеріально стану людини чи ґрупи людей, їх становища у суспільстві. Національні традиції та суспільна мораль, а також релігійні переконання усталили вимоги до одежі на будень чи свято, до певної роботи чи ритуалу, узалежнили від статі і віку.

Певні елементи українського народного вбрання були сформовані ще в передкняжі часи та в княжу добу. В подальший період відбувалось остаточне устійнення українського національного одягу, яке завершилось наприкінці литовсько-княжої доби в історії України (XІV-початок XVІІ століття). Протягом XVІІ-XVІІІ століть традиція розвивалась, аби витворити наприкінці XVІІІ-початку ХІХ століття той тип одежі, що його ми називаємо українським народним вбранням чи — ширше — костюмом. До середини ХІХ століття український костюм остаточно сформувався на всіх етнічних землях. Комплекс чоловічого одягу в основі своїй складався з полотняної сорочки і штанів, безрукавки, верхнього одягу, поясів, взуття, головних уборів. Жіночий комплекс, як і чоловічий, включав домоткану сорочку, поясний одяг (запаски, плахти, спідниці), пояси, безрукавки, верхній одяг, головні убори, взуття і прикраси. Найсуттєвішою ознакою одягу (попри виконання конкретних утилітарно-захисних функцій і залежність від того, яку частину тіла він прикриває) є крій. Лінії крою в українському вбранні віддавна є також і засобом художньої виразності. Вони ніколи не прагнули приховати, а навпаки підкреслювали. Увага зверталась також і на спосіб ношення й оздоблення.

27

У ХІХ столітті на всіх етнічних українських землях зберігається традиційне народне вбрання, сформоване в ансамблевий комплекс, — стрій. Стрій утворюється за єдиним принципом пошарового накладання вбрання (натільне, поясне, плечове, верхнє, прикраси, головний убір та ін.). Але попри вироблені єдині морально-етичні й художньо-естетичні норми та правила побутування і ношення строїв в окремих місцевостях вияскравлюються свої характерні особливості вбрання, що вирізняють той чи інший реґіон на загальному тлі. У цьому плані можна виділити такі реґіони як Наддніпрянщина, Слобожанщина, Причорномор'я, Кубань, Полісся, Волинь, Опілля, Поділля, Буковина, Покуття, Гуцульщина, Бойківщина, Лемківщина, Закарпаття, Підгір'я.

Сорочка. Матеріалом для сорочки є полотно. Первісно крій чоловічих і жіночих сорочок був однаковим. Старішою формою чоловічої сорочки була прираменна («з уставкою»), новішою — гладка. Перший тип зберігається ще у віддалених районах Карпат і Полісся. Місцеві відміни — стоячий чи викладений комір, зібраний у кістці або вільно пущений рукав. Прикрасою чоловічої сорочки є вишивка (орнаментація та стебки на комірі, грудях і чохлах). Носять чоловічу сорочку «навипуск», поверх штанів або ж заправляють у штани. Перший спосіб — давніший і питомо український, другий — перейнятий від кочових племен.

Крій жіночої сорочки — прираменний («з уставкою»). Комір буває стоячим, викладеним (Правобережжя) або ж взагалі відсутній («на нитку») (Лівобережжя, крайні західні землі). На Закарпатті зустрічається розріз пазухи ззаду. Сорочка багато орнаментується вишивкою. Головне місце вишивання — рукав (уставка, морщинка, полик, підполиччя, чохла й дуда), також комір, пазуха й поділ сорочки. На Поліссі й Закарпатті побутують ткані прикраси, на Бойківщині й Підгір'ї — збирання, на Покутті — рясування. Жіночу сорочку викроюють з одного відрізу полотна («додільно») або ж «до підточки» (окремо верхню частину). На Підкарпатті нижня частина («подолок») із грубшого полотна часом цілком відокремлюється.

Крім цих типів крою зберігся іще один дуже давній — слов'янський тип (поширений нині лише в Карпатах): рукави із суцільних кусків, пришиті з боків поздовжніми кругами, а замість пазухи посередині є лише розріз збоку між рукавом і станом.

Одежа нижньої половини тіла. Однією з найважливіших частин, що завершує одяг, є пояс. Це ткана чи плетена форма, що її носять поверх сорочки чи верхньої одежі. Пояси виготовляють з барвистих вовняних ниток. Однобарвні (червоні) плетені пояси збереглися на Поліссі. Шовкові пояси мають козацьке походження. Шкіряні пояси (попруга, черес, букурія) найуживаніші в горах (необхідні для важкої роботи в лісі). Такий пояс за шириною доходить від пахви до стегон і застібається на 4 пряжки (нині набагато вужчі), часто ажурно вироблений і оздоблений металевими прикрасами. До таких поясів прикріплювалося все, що необхідно було мати при роботі.

Штани (ґачі, ґаці, шаровари, ногавиці, порти, портки, портяниці) шиють із грубого полотна на літо, із сукна — на зиму. Є два типи їх крою: вузькі штани у тих місцевостях, де сорочку носять «навипуск», і широкі, де її заправляють у штани. Існує 2 варіанти покрою вузьких штанів — залежно від того, де застосовано клини (Полісся, Бойківщина). У стані рубець полотняних штанів викінчується «очкуром» (шнурком, протягненим через верхню закладку). У сукняних штанях на стані через петлі протягають шкіряний ремінь.

Штани рідко і скупо прикрашають. В гуцулів на сукняних штанях бувають декоративні шви. У підгірян і бойків тоненькою монохромною (як правило, зеленою) смужкою вишивки прикрашають кишені (новіша традиція). На Покутті полотняні штани мають білі мережки. На Лемківщині сукняні штани мають кольоровий випуск і металеві ґудзики.

29

Жіноча поясна одежа. Найдавнішим її типом є чотирикутне вовняне полотнище, що ним жінка обгортає стан, видовжуючи форму фіґури. Видами цієї одежі є: Запаска — невеличкий (60×80 см) чотирикутник, що припоясується «зав'язками» чи «поясом» тільки ззаду (на Поліссі), або ззаду й спереду (на Гуцульщині). Дерга або обгортка (горботка) — велике вовняне полотнище. Дерга (на Лівобережжі) зшивається з трьох ширин вузького вовняного рушника (чорного кольору). Обгортка тчеться в одну ширину (90×60 см) у різнобарвні смужки (на Покутті і Буковині). Найпишнішою святковою формою цієї одежі є плахта, що складається з двох вовняних рушників («гривок»), по боках до половини зшитих разом. Підперізують плахту поясом чи крайкою таким чином, щоб зшита частина обгортала стан, а незшиті «крила» звисали з боків. Поширене ткання плахти в дрібні чотирикутники, заповнені узором. За орнаментом і барвами плахту називають «картатою», «рогаткою», «синяткою», «крижевою», «хрещаткою», «закладяною».

Поверх обгортки чи плахти вдягається запаска — попередниця. На ній смужки виткані поперечно чи в клітинку. Вона коротша за обгортку і часто — у складках. Ця деталь одежі не є обов'язковою, надто ж коли обгортка спереду орнаментована. До плахти запаску вдягають неодмінно, тому що плахта розходиться спереду. Як правило її шиють у цих випадках з тонкої вовни, а у ХХ столітті — з шовку (злегка вишитою).

Спідниця (димка, фарбан, катран, шарахвах, фартух, андарик) є одежею новішого типу, але ж прийшла в Україну досить давно. У тих реґіонах, де носять сорочку «до підточки» (Бойківщина, Підгір'я), вона заміняє підточку. На свята вбирають прикрашену білу спідницю, а на будень носять «димку» (спідницю з узористої вибійки). Основною прикрасою полотняної спідниці є рясування. Також — широко вишиваний поділ (Бойківщина) чи ткані поперечні смуги (Полісся). Прикрасою служить також майстерне збирання згорток (Бойківщина). На Волині й Поділлі спідниці з червоного фарбованого полотна в клітинку називають «літниками» (на зиму — «літники» з такої ж вовни). На Гуцульщині вовняні спідниці тчуть у поздовжні кольорові смужки («шорца»), на Поліссі — білими з тканими червоними узорами, на Холмщині — кремовими з широким узором на подолі («бурка»). До спідниці необхідна запаска — попередниця (запаска, фартушок, плат), тобто шматок широкого полотнища, прикрашений вишивкою на подолі.

До жіночої одежі належать також так звані «зав'язки», «навої» та «завої», що ними на Ковельщині і в деяких місцевостях Галичини обмотують ноги по щиколотки.

На Гуцульщині і Бойківщині жінки носять окремі штани з білого сукна («поколінниці», «доколінниці»).

Головні убори дуже різноманітні, що викликане також узалежненням їх від типів зачісок. Чоловіки підстригали волосся довкола голови «під ворота» чи «в скобки» (тобто з вирізом на чолі вище очей) а також «під макітру» — рівно навколо всієї голови. В давніші часи був популярним звичай носити довге волосся до плечей, який у ХХ столітті зберігся тільки в реґіонах Бойківщини, Підгір'я і Полісся. Козаки й представники козацького стану голили всю голову, залишаючи тільки чуб, закручений за вухо, — оселедець.

Літніми головними уборами були капелюхи (брилі, крисані) з повсті, або соломи. Взимку носили повстяні і смушеві шапки, також шапки з грубого сукна — маґерки (на Поліссі й північній Волині), у яких верх часто іншої барви, ніж нижня частина. Хутряні шапки (кучми) роблять із чорного або сивого смушку. Трапляються також круглуваті шапки з навушниками (малахай, клепаня, кабардинка) або ж рогаті шапки з чотирикутним дном.

Дівчата ходять з непокритою головою. Тип їхньої зачіски всюди однаковий: волосся розділене посередині голови і заплетене в одну або дві коси. Коси часом обвивають навколо голови. Дуже поширеними є прикраси для волосся. На будень це опаска для притримування волосся (вузька смуга полотна, або кольорова стрічка). Часто стрічки вплітають у коси. Найстарішою святковою прикрасою на Гуцульщині є чільце з луб'я, обшите полотном і прикрашене намистом, склом, пір'ям чи квітками з пір'я. Чільця складаються також з рядів мідних бляшок, підвіски з яких спадають на чоло. На Наддніпрянщині поширені вінки із штучних квітів. Ззаду до них прикріплюють кольорові стрічки, що опадають на спину.

Тип зачіски заміжньої жінки видозмінювався залежно від реґіону. Зазвичай молодій під час шлюбу обрізували волосся до висоти вуха, або ж волосся вільно спадало на спину, а чи волосся обвивалось довкола підкладу-обруча (кибалка, кичка, хомевка), що є фактично тим самим дівочим чільцем. Поверх обруча жінки пов'язують завій або одягають очіпок.

34

Білий завій (намітка, перемітка, серпанок, обрус, фацелик, півка) є найстарішою формою жіночого покриву на голову. Первісно це був рушник 4-5 метрів завдовжки, який зав'язували на голові найрізноманітнішими способами. Окрім завоїв з лляного й конопляного полотна чи шовку траплялись також вовняні кольорові завої (Покуття), а чи білі вишивані хустки (Полтавщина). Намітка, навіть вийшовши з ужитку, залишалась святковим вбранням та ритуальною одежею («на смерть»).

Очіпок (чепець, чіпак), хоч існує в Україні досить давно, є новішою формою головного убору. Найпростіші очіпки — полотняні з дном із сітки або мережива, ззаду мають розріз і зв'язуються, коли обхоплюють голову і волосся. Існує багато видозмін очіпків, у тому числі з вовни, шовку, парчі.

У нові часи ці давніші головні убори витіснила купована хустка з бавовняної, вовняної або шовкової барвистої тканини. Її пов'язують так само, як завій, дотримуючись локальних особливостей.

Верхня одежа. Попередником різновидів цього вбрання є безрукавка, пошита з перегнутого куска шкіри чи сукна. У горах це хутряний киптар («кептар»), що має різні локальні відмінності, головним чином за довжиною (від живота аж до колін). Всюди він пишно прикрашається сап'яном, кольоровою волічкою, металевими ґудзиками. Йому відповідає давня козацька «кожанка» — кожушок без рукавів до пояса, як правило, без коміра.

Лейбик (лейбича, бруслик, камізелька) — безрукавка з сукна білого чи брунатного кольору (Бойківщина, Підгір'я, Опілля), прикрашається вишивкою або кольоровим шнурком. На Лемківщині лейбики — синьої барви, прикрашені ґудзиками. На Волині й Наддніпрянщині така безрукавка зветься «катанка». Чоловічі лейбики без рукавів мають назву «бунди», а з рукавами — «курти».

Великого поширення набули довгі до колін безрукавки, що до них додано рукави і поли — «веренчуки», «кабати», сердаки або свити. Жіночі свити переважно білі, чоловічі — сірі та бурі. Короткі жіночі свити звуть іще «юпками».

Схожими типами одежі або ж різновидами свити є чимліт і чимерка, спенсер, кирсетка, кафтанчик, опанча, чуганя, манта, кобеняк чи кирея, шушпан, сукмана.

Із зимового хутряного одягу по всій Україні були поширеними довгополі кожухи і короткі кожушки. Вони існують у двох різновидах — прямоспинкового крою і з відрізною спинкою. Окремим різновидом можна вважати тулубчастий кожух, дуже довгий і широкий в полах, розширених донизу великими клинами.

Кожухи іноді вкривали сукном («байбарак»).

Взуття. У чоловіків і жінок воно має багато спільного. Ноги загортають в онучі (трикутні шматки полотна чи сукна). Взимку до чобіт вкладають «устілки» з соломи. Подекуди онучі давно вже набрали вигляду панчіх, часто вовняних, прикрашених коло кісточок вишивками. Зрідка ще трапляється найдавніша форма взуття — плетені з лика (кори) лози, липи чи явора личаки. Схожі за формою й постоли (ходаки), що виготовляються з товстої шкіри, з гострими носами, а на зап'ятку сходяться два кінці. Найпоширенішим видом взуття з найдавніших часів залишаються чоботи. Жіночі чоботи мають нижчі халяви (лише до половини литки), а передки загострені й трошки завернуті догори. Дещо новішим за походженням є такий вид жіночого взуття як черевики. Найпопулярнішими стали високі шнуровані форми, наближені до форми чобіт.

Оздоби й прикраси.

4
З одежі найчастіше прикрашають жіноче взуття (зап'ятки чобіт та черевиків — металевими цвяшками або шитим мотивом; самі святкові чобітки шиють із жовтої чи червоної шкіри). Чоловічі капелюхи і шапки прикрашаються вузькою чорною або кольоровою стрічкою, що нею обводять наголовок. У південній Галичині й на Буковині наголовки обв'язують кількома стрічками та ґерданами, пишно закосичують перами й квітками.

Інші чоловічі прикраси зводяться до стрічок, шпоньок, ґудзиків, ременів, топірців, ціпків, келефів, хрестиків, тобівок, перстенів тощо.
Прикраси для жінок надзвичайно різноманітні: ковтки (сережки), персні, хрести, дукачі, наручники. Традиційною українською жіночою прикрасою є намисто. Воно складається з кількох (чи кільканадцятьох) разків червоних або бурштинових коралів, доповнених «дукачами» (золотими чи срібними монетами, або пластинками з рельєфним зображенням) й хрестами. На Гуцульщині побутують кольорові венеційські коралі, а також «зґарда», тобто вид намиста з мідних хрестиків тонкої роботи, як правило, у два чи три ряди. Окремо слід згадати «силянку» (ґердан, драбинку, очко, лучку, галочку, пупчики, ланку) — намисто, виплетене з дрібненьких намистин чи бісеру («пацьорків») на волосяній основі.