Кобзарсько-лірницька традиція

4

Структурний поділ традиційної музичної культури українців на пісенну, інструментально-танцювальну та епічну (кобзарсько-лірницьку) засвідчив з одного боку її комплексність і жанрово-функційну розмаїтість, а з другого — фактурну й виконавську розвиненість, орґанічну закоріненість в ментальності свого народу. З цього погляду, думка про те, що епічна традиція є ознакою висококультурної й високоорганізованої нації (традиції французьких та анґлійських менестрелів, німецьких мінезінґерів, норвезько-ісландських скальдів, слов'янських гуслярів, казаських й киргизьких акинів, закавказьких ашуґів, носіїв індійської веди, карело-фінської «Калевали», естонського «Калевіпоеґа») підносить українське кобзарство й лірництво до вершин світової духовної культури.
Сягаючи своїм корінням давньоукраїнських билинно-гусельних традицій (гіпотеза про історичну спадкоємність давньої билинної й пізнішої кобзарсько-думної традицій — найновіша і науково найперспективніша), українське кобзарство і лірництво в українському побуті набуло окрім високохудожньої ще й вагомої соціально-політичної та релігійно-моралізаторської функції. На жаль, саме ці найсуттєвіші ознаки кобзарства (а також — сліпецтво та старцювання) нерідко ставали суттєвою перешкодою на шляху об'єктивного висвітлення суті і природи цього на диво унікального феномена в духовній культурі українців. Відсутність специфічно-наукових знань (зокрема, етнографічних, етноорганологічних, мелогеографічних, етнофонічних), а натомість штучна підміна їх філолого-белетристичними, псевдоісторичними, емоційно-романтичними описами письменників та інтеліґентів-дилетантів призвела врешті-решт до формування в існуючій літературі про кобзарство історично й художньо спотвореного образу кобзаря-лицаря з одного боку, та лірника-жебрака з іншого. Існує навіть трактування кобзарства не як фольклорної, а як специфічно-авторської, професіонально-цехової традиції.

Насправді ж, попри всі спроби «професіоналізації» (внаслідок орґанізованого впливу середньовічних міських цехів чи штучного «окультурнення» кобзарів панським, королівським, царським двором та большевицькою паралельно-культурницькою машиною) істинне, автентичне кобзарство і лірництво завжди (впритул до винищення його комуністичним режимом) залишалося сільською традицією з усіма характерними ознаками фольклорності: усністю, колективністю і стихійністю творення, функціонування і сприйняття.

Інструментарій

Історична арґументованість висновку про автохтонне походження гусел, бандури і кобзи (Г.Хоткевич) та привнесеність із Європи ліри, результати науково-експериментаторської роботи Г.Ткаченка підтверджені практичними майстрово-виконавськими реконструкціями М.Будника, інших представників Київського кобзарського цеху. Вони дозволили науково сформулювати принцип органічної відповідності теорії історичної спадкоємності билинно-гусельної традиції з пізнішою — кобзарсько-думною — і гіпотези стадіально-хронологічного розвитку інструментарію української епічної традиції. Відповідно до неї й на відміну від поширених досі побутово-еволюціоністської, термінологічної, напливової та інших версій виникнення та еволюції кобзи-бандури, бандура за цією гіпотезою розглядається як результат трансформації діатонічних й пентатонічних гусел у бандуру з діатонічним строєм, тобто еволюційного перетворення цитроподібних гусель на лютнеподібну бандуру. Кобза кваліфікується як український варіант східного кобуза (кобиза) та західноєвропейської лютні, трансформованої на українському ґрунті під форму і конструкцію популярної тут бандури з додаванням до лютнеподібного способу гри на грифі ще й гусельно-бандурного на долучених для цього приструнках. Торбан же трактується як напівакадемічний (панський) інструмент, який у народній традиції поширення, проте, не набув. Що ж стосується запозиченої в Європі колісної ліри, то її освоєння на українському етнічному просторі при незмінності ерґологічних параметрів самого інструмента зумовило виникнення невідомого досі феномена духовного співу з інструментом, який напрочуд вдало і орґанічно влився в процес створення образу лірника-панотця, «божого чоловіка», який нарівні з панотцем-священником та побратимами-бандуристами й кобзарями ніс слово Боже людям. Таким чином, ліра в Україні — це цілком ориґінальний інструмент, застосовуваний головним чином для супроводу духовних пісень та перейнятих від кобзарів дум. Поширене у Європі використання її для танцю в українській традиції трапляється значно рідше.
Неоднакове звучання цих різних за своєю орґанологічною природою інструментів — м'яке, лагідне й уривчасте бандури чи кобзи та сильне, пронизливо-монотонне ліри — спричиняються до різної інтерпретації тих самих образів: спів бандуристів — тихий і речитативний, лірників — відповідно голосніший й дещо екзальтованіший, з більшим ступенем емоційності і самозаглиблення.

Репертуар

Основу кобзарсько-лірницького репертуару становили астрофічні думи
(«козацькі псальми») та строфічні пісні (здебільшого, історичні), реліґійні псальми і канти, балади. Додані до них побутові пісні — жартівливі й сатиричні,
танцювальні і ліричні — виконувались зрідка, а наприкінці стали ознакою остаточного виродження традиції.

Билина

Давньоукраїнський епічний жанр музично-поетичного фольклору астрофічної форми, здебільшого героїчного, рідше — побутового змісту. Значна частина сюжетів епохи Київської Русі та Галицько-Волинського князівства дійшли до нас лише в літературній формі. Музична форма на теренах України під впливом історичних подій трансформувалась у думу.

Дума

Великий, розгорнутий за формою речитативний епічний твір нерівноскладової будови. Зразки рівноскладової побудови (колишні правобережні «думи») втратили цю назву і тепер вважаються історичними піснями. Думи козацького періоду (ХVІ-ХVІІ століття) присвячені головним чином турецькій неволі, морським походам, боротьбі з турками та татарами, рідше висвітлюють побутові теми. Друга ґрупа дум (ХVІІ-ХVІІІ століття) — Хмельниччині, а третя (ХІХ-ХХ століття) вже сильно позначена рисами писемно-літературної традиції.

Псальми і канти

Український кант як побутову міську пісню ХVІІ-ХVІІІ ст.ст., напівпрофесійного походження із силабічним текстом світського або духовно-моралізаторського змісту нерідко також називають терміном «псальм», «псальма».
За музичною формою світські канти тяжіють до народної пісенності, тоді як псальми здебільшого наближені до професійного церковного співу. Псальми кобзарсько-лірницького репертуару — це цілком оригінальне явище української духовної культури. Виникнувши в середовищі письменного міського населення, через представників середньої суспільної верстви (нижчі клірики, спудеї, ремісники), діставшись самого «дна» соціальної спільноти (бандуристи, лірники, стихівничі) і остаточно у такий спосіб фольклоризувавшись, псальми стали однією з найвищих форм українського духовного співу.

Балади

Народні балади — це багатокуплетні, строфічні пісні з розвиненим сюжетом гостродраматичного змісту.
Схильність кобзарів і лірників до виконання балад пояснюється передусім спільністю епічних сюжетів останніх до епіки дум, історичних пісень, псальмів і кантів, а саме: епічні, фантасмагорично-леґендарні, родинно-побутові, історичні, моралізаторські мотиви балад перегукуються із подібними собі у суто кобзарських жанрах.

Мелодика, на відміну від дум, пісенна, з помірним мелодичним розспівом, позначена відчутними іноетнічними, реґіональними та локально-стильовими відмінностями.

Сучасне етномузикознавство розрізняє три рівні функціювання фольклорно-виконавських традицій: а) існування живої традиції; б) реставрацію тимчасово перерваної або дещо згаслої; в) вторинну наукову реконструкцію цілком зниклої і забутої автентичної традиції. Оскільки бандуристсько-кобзарська традиція була фактично знищена у сумнозвісних 1930-х й цинічно підмінена сурогатами псевдокобзарського художньо-самодіяльницького та професійно-академічного виконавства, а лірницька, хоч і не спокусилась принадами паралельно-культурницьких привілеїв, та все ж не змогла витримати жорстоких умов брежнєвського підпілля, то єдиним стилістично і морально виправданим шляхом лояльного й шанобливого становлення до цієї найсвятішої й найдуховнішої серед усіх інших музично-виконавських традицій українців є метод науково-виконавської реконструкції за відомими джерелами: записами, фонограмами, системно-етнофонічними описами тощо.
Роль фонографічних та аудіовізуальних публікацій невмирущих зразків дум, історичних пісень, духовних псальмів і кантів у цьому процесі в сучасних умовах важко переоцінити.