Звичаї та обряди

Народна традиційна культура включала систему звичаїв та обрядів, пов’язаних із річними природними циклами та життям людини, сім’ї, родини. На цій основі сформувалися два види обрядовості: календарна і сімейна.

Календарні обряди підпорядковані кругообертові сонця та зміні пір року. Останні у жителів українських Карпат асоціювалися з певними святими: у гуцулів весна – з Юрієм, літо – з Петром, осінь – з Дмитрієм, зима – з Миколою. За народним календарем, зима починалася „на Михайла” (21 листопада – „Михайло на білому коні приїхав”). Узимку не звиклий до відпочинку селянин ворожив на увесь наступний рік: на добробут, багатий урожай, удій і приплід худоби. Перші прогнозування здійснювали на свято Введення. За народним віруванням, успішність наступного року залежала від першого гостя в хаті у цей день. У народі його називали полазником. Найкращий полазник – це молодий заможний чоловік; стара, убога жінка була найбільш небажаною. У Карпатах роль полазника часто виконувала домашня тварина (ягня, теля, віл), яку ненадовго заводили до хати, добре годували – аби велася худоба.

Обряди зимового циклу стосувалися періоду зимового сонцестояння і церковного вшанування Різдва Христового, Нового року та Богоявлення. Релігійна обрядовість урочистого християнського Різдва перепліталася з дотриманням ворожби, забобонів тощо. Так, на Святвечір господарі ставили магічні обереги, послідовно дотримувалися ряду заборон і обмежень, спрямованих проти злих сил, запрошували до вечері градівників, мольфарів, звірів, птахів, бурю. На Лемківщині закликали: „Звірино, пташино, сходься до ме’ на вечерю”, „Вовку, вовку, ход до нас на вечерю, а як не прийдеш, то не ход николи”. А ще „лякали” дерева, щоб краще плодоносили. Уся святково прибрана хата була наповнена атрибутикою магічного значення.

Багато ворожінь пов’язано з кутею, обрядовим хлібом – „крачуном” („кречуном”). У різдвяній обрядовості Карпат законсервувалось найбільше обрядів і ритуалів, скерованих на пошанування предків: закликання до святої вечері; частка обрядової їжі для них; етикет за столом і після вечері; обдарування „за прости Біг”, обмін обрядовими стравами між сусідами. Обряд пошанування предків у Карпатах здійснювали упродовж року кілька разів.

Особливе місце займала коляда. До ХХ ст. українські горяни зберегли два типи коляд: „прості” (“хлопські”, „наші”) і християнської тематики („хрестосанки”). Колядки Карпатського регіону приваблюють різноманітністю тематики, архаїкою образів. Для кожного була своя коляда: для „старині”, господаря, господині, вдовиці, священика, парубка, дівчини, існували коляди для померлих, дитячі. Їх доповнювали „поколядє”, „віншівки”, „подяка столови”. Особливо популярними були „хлопські” коляди, виконувані гуртом чоловіків, на чолі з ватажком – „березою”, з музиками, танцюристами й „плєсаками”. Коляди християнської тематики найчастіше виконували члени церковного братства, які збирали пожертви “на церкву” чи на громадські потреби. Коляда зі звіздою, вертеп, обряд Маланки в Карпатах, як і скрізь в Україні, супроводжувалися ряженням, віншуванням. Регіональну специфіку йорданських обрядів становила атрибутика – хрестики у вигляді ляльки, які розвішували на воротах, криницях, вхідних дверях. Їх знакову функцію трактують по-різному: оберіг, антропоморфне зображення предків тощо. Хрестики, виготовлені з воску, мальовані тістом, крейдою, димом від свічки на стінах і дверях, на посуді, на чолі і рогах худоби, мали бути оберегом людей і домашніх тварин упродовж усього року.

Весняний цикл обрядів і звичаїв припадав на церковні свята Благовіщення, Великодня і Юрія. Обрядодійства цього періоду мали яскраво виражений скотарський характер. Навіть на Благовіщення – одне з найбільших християнських свят – вся сім’я клопоталася заходами охоронення худоби від відьом – „чередільниць”. У Великодній обрядовості більшість повір’їв і звичаїв стосувалися „чистого” тижня і наступного після свят. У живний (страсний) четвер гуцули обдаровували спеціальними хлібцями („кукуцами”) і писанками дітей, які прийшли закликати „гріти діда”, щоб велося у домі й господарстві, а особливо – овечки, ягнички, телички. Цей прадавній звичай зберігся до середини ХХ ст., хоч семантика його затемнилася. Обряд пов’язують із весняним полазником (цього разу бажаними були дівчатка), це мало сприяти приплодові овець.

Знакова функція ритуальних великодніх вогнів, страв і їх освячення, обрядодійств після повернення з церкви багато в чому співвідносні з різдвяними. Звичаї великодніх свят передбачали обдарування писанками, гаївки, ігри біля церкви. Тиждень після Великодня відводився на поминання покійних, яке часто влаштовували на цвинтарі у формі гуртових обідів. Існував відомий багатьом слов’янським народам звичай „гробки”. На Рахманський Великдень, за віруваннями гуцулів, предки поверталися до місць свого постійного перебування.

Яскравим прикладом весняної календарної обрядовості є Юріївська обрядовість, оскільки в українських Карпатах день Юрія вважався знаменним у народному календарі; його „відбували святочно”. Особливість юріївської обрядовості полягала в її спрямуванні на тваринництво, зосередженості на охороні худоби від відьом, на позбавленні останніх активності й агресивності. Увесь день аж до ночі був сповнений обрядодійствами. Так, збирали гльодовий хворост, палили на городі або на воротях, приказуючи „Господи, дай тілько багато маржини, кілько будет попелу з цеє ватри”.

Особливе – очисне – значення у Юріївській обрядовості мав вогонь. Його запалювали навіть на вершинах гір. На Гуцульщині та Бойківщині існував звичай запалювати старі дерев’яні колеса та обручі і пускати їх з гір – це мало очистити від злих духів пасовища і сіножаті. У такий спосіб „смалили чарівницю”. На Юрія вперше виганяли з хлівів худобу, тому здійснювали багато магічних дій: щоб була повна, щоб трималася купи, щоб лихе не мало над нею сили. Охороняти худобу від відьом і „злих очей” повинні були спеціально виплетені вінки, окремі замовляння, табуйовані речі й дії, а також втрачені на сьогодні пастуші ладканки. Юріївський звичай передбачає вшанування пастухів грошима та обрядовим печивом – „мандриками”, сиром, хлібом. Обряди літнього циклу пов’язані зі святами Трійці, Івана Купала, Петра й Павла. Вони спрямовувалися на пошанування предків, величання матері-природи. В суботу напередодні Святої неділі гуцули святкували першу дідову суботу: несли на цвинтар посвячені калачі, молочні продукти і обдаровували одні одних за померлих. На Трійцю припадали захисні заходи й обряди: будівлі, житло подекуди й худобу прикрашали гіллям, диким часником. На Лемківщині біля воріт хати, де була дівчина на виданні, хлопці ставили „маї” – зелене прикрашене деревце.

Бойки вірили, що на час Зелених свят або у Русальний тиждень (Русалі) активізувалися русалки, які могли шкодити людям і худобі. Щоб запобігти цьому, вживали застережних засобів: підкурювання ладаном, натирання часником, ладкання, подекуди на голову одягали худобі вінки. Церковна громада із священиком, іконою і хоругвами освячувала поля.

Купальська обрядовість в етнографічних районах Карпат мала певні особливості. Тут побутували легенди про цвіт папороті, цілющі властивості трав, зібраних на Купала. Віра в чудодійну силу купальської води й роси на Гуцульщині та Бойківщині виявилася у звичаї купання жінок до схід сонця в росяному житті. Від Івана Купала починали купатися у річках. Тільки на Лемківщині побутував звичай „собітки” – розпалювання ритуальних вогнів, перестрибування через них молоді, що супроводжувалося піснями, розвагами. Подекуди через попіл від вогнів собітки переганяли худобу („щоб не кульгала”) – так у купальську звичаєвість вкраплювалися скотарські мотиви. Більше їх було на полонинах, де в цю надзвичайну ніч вживали заходів для захисту тварин від відьом.

Пастушим вважалося свято Петра і Павла. Його святкували всі селяни, віддаючи особливу шану пастухам на полонинах, пригощаючи їх „петрівщиною”. У перший день петрівки гуцули відзначали звірове свято „розигри”, коли особливо небезпечними для худоби і людей були нявки. Влаштовували також різні святкування й урочистості на честь диких звірів, щоб вони не шкодили худобі на полонинах. На буковинській частині Гуцульщини пошановували мученика Лупу (23 серпня) на честь вовка, на Матвія (9 серпня) – задобрювали ласок.

Обмежений обсяг хліборобства в Карпатах не сприяв розвиткові жниварської обрядовості, про що свідчить незначний фольклорний матеріал і атрибутика. Найкраще зберігся звичай пов’язання останнього снопа (жита — на Лемківщині, вівса — на Бойківщині) і виплітання з нього „дідуха” – символу роду, майбутнього атрибуту різдвяної обрядовості. На Лемківщині, як і в низинних районах України, при дожинках здійснювали певні магічні дії, наприклад залишали незжатими колоски жита чи пшениці, щоб гризуни залишилися в полі. Відомий і звичай в’язання „бороди”, повернення женців додому з обжинковим снопом і влаштування господарем гостини. Прикметно, що в Карпатах, як і в деяких селах Прикарпаття, збереглася традиція колядувати, зв’язавши перший сніп.

Початок осіннього циклу припадав на свято Іллі – воно нагадувало про необхідність завершувати польові роботи і готуватися до зими. Обряди осінньо-зимового циклу регламентували хід робіт, пов’язаних із землеробством і тваринництвом. На осінь випадала четверта в році „дідова субота”, коли вшановували предків. Найчіткіше зв’язок живих із померлими простежувався у звичаєвих дійствах на свято Преображення (Спаса) – в освяченні фруктів і споживанні їх тільки після обдарування „за померлі душі”. У народній обрядовості горян, як і взагалі українців, виняткова роль належить хлібові. Хрест, запалена свічка та хліб були неодмінними атрибутами при найважливіших подіях життя. Скибку паляниці клав господар на підвалини хати, яку зводив, у першу борозну під час весняної оранки, давав домашній худобі у найбільші свята; без хліба, калачів неможливо уявити родинну обрядовість.

Ганна Горинь,
кандидат історичних наук