Вишивка Полісся

У розмаїтті українського декоративного мистецтва художнє вишивання посідає одне з провідних місць. Це улюблений і здавна поширений різновид народної творчості. Адже для вишивання не потрібно складних пристосувань. Колись за кількістю й довершеністю вишитих рушників, сорочок, скатерок, які дівчина підготувала до свого весілля, робили висновки про її працелюбність. Вміння серцем відчувати навколишню красу і відтворювати її в узорах кожна дівчина змалечку вчилась у своєї матері, бабусі.

Вишивка в Україні — це світ краси і фантазії, поетичного осмислення навколишньої природи, схвильована розповідь про думки і почуття людини, світ натхненних образів, що сягають давньої міфології, звичаїв і уявлень наших предків.
До наших днів дійшла українська народна вишивка лише кінця XVIII — початку XIX століття — насамперед тому, що сприйняття її як витвору мистецтва утвердилося лише у 80-90-х роках ХІХ століття. Саме з того часу прогресивні діячі культури починають цікавитись вишивкою і колекціонувати її в музеях та приватних збірках.

У процесі історичного та культурного розвитку в Україні в кожній місцевості усталились характерні орнаментальні мотиви і композиції, колірні гами, специфічні техніки виконання. Вони дбайливо передавалися з покоління в покоління, майстри відшліфовували кращі досягнення своїх попередників, розвиваючи і вдосконалюючи їх.
Вишивкою займалися повсюдно. Кожний район, навіть кожне село відзначалися місцевою своєрідністю.

Художня довершеність і різноманітність вишивки залежать не тільки від створення досконалої орнаментальної композиції, тонкого відчуття кольору, а й значною мірою від вибору техніки виконання. Це різні шви вільного малюнка, які називають верхніми, оскільки виконують їх по заздалегідь нанесеному рисунку на полотно, а також шви рахункові, що їх виконують, рахуючи нитки полотна — основи і піткання.

У кожному регіоні у вишивках склалася своя, відшліфована сторіччями єдність орнаменту, засобів вираження його, своя колірна гама.

На Поліссі поширені жіночі сорочки, що густо призборюються навколо шиї, мають виложистий комір і чохли. Чоловічий костюм на Поліссі був дуже стриманий щодо оздоб. Святкове вбрання чоловіків складалось із сорочки, яка мала широку вишиту манишку, стоячий або виложистий комір та чохли, на які рясно призбирували рукав сорочки.

Здавна існує на волинському Поліссі звичай прикрашати сорочки візерунковим ткацтвом, під впливом якого утворилась техніка шитва «занизування». Характерною особливістю цієї техніки є те, що вишивальна нитка протягується через усю довжину орнаменту, аналогічно шву «поперед голки». Вишивається залежно від узору горизонтальними паралельними стібками справа наліво до кінця ряду, а потім у зворотньому напрямку. Основним, домінуючим завжди є червоний або вишневий колір, силу звучання якого підкреслюють синім або чорним.

Орнаментальні мотиви геометричні і вкривають усе поле рукава. На полику і підопліччі орнамент лягає в горизонтальному напрямку, а нижче полика організовується у вертикальні смуги. Часто в оздоблених ткацтвом сорочках чохли і комір вишиваються дрібним «хрестиком» червоно-чорними квітковими мотивами. На відміну від орнаментів сорочок Середнього Подніпров'я, які мали ефект глибини простору, ажурності, на Поліссі орнамент на рукавах сорочок лягає площинно, вкриваючи все тло, вишивка виступає активно завдяки червоному кольору і технікам поверхневого шва-занизування, заволікання, насилування.

Для Житомирщини характерною є вишивка червоного з синім або чорним кольорами, що суцільно вкриває рукав сорочки. Поряд з «занизуванням» набуває поширення дрібний «хрестик».

В поліській вишивці використовуються нескладні орнаменти, які утворюються з ритмічного повтору окремих або вписаних один в другий ромбів, восьмикутних зірок, ламаних ліній. Особливе місце займає мотив «осьмирожка». Розетка — основний і найбільш поширений мотив вишивок Полісся. Вона має чотири, шість і вісім загострених або заокруглених кінців, які поперемінно вишиваються червоним або чорним. Розетки чергуються із зображенням ромбів, кругів, зигзагів, хрестів в різних варіантах. Мотив хреста часто буває вписаний в ромби, прямокутники і має різне кольорове забарвлення — червоне, або чорне чи синє. Часто у вишивці зустрічається мотив птаха, іноді із деревом життя в центрі, із гілочками із ягід і листя. Іноді мотив птаха конкретизується до більш ясного відтворення лебедя, орла, пави, качки. На чернігівському Поліссі зафіксовано мотив пугача, зрідка грифонів, орлів, коней. З архаїчних мотивів зустрічаються виразно стилізовані антропоморфні мотиви у вигляді ромба, які мають місцеву назву «на козака».

Відзначається поліська вишивка розміреним ритмом лаконічного по абрисах мотиву. Найулюбленішими в поліщуків є лінійні орнаменти, що складаються з ромбів у середину яких вміщено геометричні розетки різної конфігурації.
У вишивці Полісся зберігається велика кількість геометричних фігур, від яких віє таємничою силою легенд і вірувань наших пращурів. Значна кількість геометричних орнаментальних мотивів, які збереглися, мали в давнину магічний зміст. Вишивки були своєрідним оберегом від злих сил. Однак з часом семантика їхня затемнилася, втратилось їх первісне значення, вишивка залишилась тільки художнім оздобленням. За асоціацією з різними реаліями, предметами, утвердились нові назви мотивів: «волові очі», «оленячі голови», «баранячі роги».

Поліські орнаменти не мають деталізованної внутрішньої розробки мотивів, застосування одночасно кількох технік виконання. Основне емоційне навантаження належить червоному кольору, який відіграє важливу роль і подається без півтонів. Чергування червоного узору і білого тла вносить у вишивку додаткову ритмічність і красу.

Поліські майстрині досягали у вишивці нескінченного багатства варіацій тих самих мотивів. На західному Поліссі геометричні орнаменти комбінуються в бордюри, що розміщуються вздовж осьової лінії. Найчастіше це ритмічний повтор того самого мотиву. Вільний простір між ними заповнюється половинками інших елементів. Так, якщо бордюр складається з ромбів, то простір між ними заповнюють трикутники або половинки розеток, утворюючи довершені за своєю красою узори. Орнаменти вкривають суцільно все поле рукавів жіночих сорочок, широкою смугою — манишки в чоловічих.

У вишивках Рівненської та Волинської областей переважають геометричні орнаменти, композиції яких утворені з ритмічного повторення ромбів, ламаних ліній, восьмикутних зірок. Основний колір — червоний, іноді додавалась чорна або синя нитка. Київське та Чернігівське Полісся має також забарвлення вишивки в червоний колір, поширеною є техніка «занизування», що імітує візерункове ткацтво, а також «вирізування», ажурні мережки.
У київському та чернігівському Поліссі поширеним було також шиття «білим», що поєднувалось з ажурними техніками «вирізування» та різноманітними мережками. Застосовували мотиви «терен», «виноград», «ключики».

Типовий для Чернігівщини елемент ажурного поєднання двох частин сорочки за допомогою наскрізної мережки, так званої «чернігівської розшивки».

Виділяються вишивки Ковельського, Камінь-Каширського, Володимир-Волинського, Любомльського, Любешівського районів, а також вишивки північно-східної частини Волині. В селах Забужжя, пульмо вишивали стрічковими узорами, утвореними з рядів ромбів, вписаних в прямокутники, що поперемінно вишивались червоним і синім кольором. Якщо північно-західному ареалові притаманна вишивка синьо-червона з дрібними орнаментальними елементами, то узори східного Полісся характерні червоно- чорним поєднанням кольорів і орнаментами масивних форм.

В поліських районах Рівненської області існувала вишивка білими нитками гладдю, вирізуванням, набіруванням, якою оздоблювали жіночі сорочки, рушники. На Поліссі використовували також «вирізування», і ажурні «розшивки» (техніка, при якій дві частини сорочки поєднуються між собою за допомогою наскрізної мережки). Різні елементи народного одягу виконувались усталеними техніками шиття. Так, уставки, манжети, коміри, а також пазухи жіночих і чоловічих сорочок виконувались «заволікуванням», «занизуванням», а кожухи, свити — гладдю, стебловим швом. Тамбуром вишивали рушники. Хустки з білого лляного полотна мали на кутах велику китицю і ромбічний орнаментальний малюнок рельєфної вишивки в техніках гладьових швів.

Поряд з давніми мотивами поширені рослинно-геометризовані мотиви «рожі», «берізки», «хміль», «барвінок», а також «гусячі лапки», «сливки», «старчики». Вони дають вишивальницям великі можливості для створеннія цілісного художнього образу. У їх трактуванні завжди присутній зв'язок з живою природою, але вони вирішені умовно і стилізовано.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. поширюються мотиви «троянди» в червоно-чорній гамі, виконані в техніці «хрестика». На Київщині вони набувають декоративно-площинного характеру і суцільним килимовим орнаментом вкривають усе поле рукавів жіночих сорочок, а також манишки. Квітковими мотивами оздоблюють манишки чоловічих сорочок, які перетворюються на широкі нагрудні прикраси. Крім давніх мотивів, у традиційній техніці «занизуванні», ажурного «вирізування», на початку XX ст., з'являється «хрестик», а ще пізніше — «гладь». Так, на київському Поліссі (в Іванківському, Поліському районах) у 20-30-х роках ХХ ст. побутують так звані «писані», або «рисовані», чоловічі та жіночі сорочки. Це умовно вирішені за формою квіти, листочки, пуп'янки з численними пагінцями, вусиками. Техніка полягає в тому, що рисунок попередньо малюється на полотні, потім зашивається контур малюнка чорним кольором, а площинні зображення — червоним. Вишивка «писаних» сорочок потребувала особливого вміння й художнього смаку. У кожному селі на київському Поліссі були свої визнані майстрині. У селі Мусійки найкращою була Ганна Єрмоленко, в селі Сукачі — Катерина Онопрієнко. Відомою на все село Болотня була мати уславленої народної малярки Марії Приймаченко — Параска Василівна.

На зламі XIX-XX століть у Чернігівській, Сумській областях з'являється нова техніка «тамбуром», яка впливає на зміну художньої стилістики вишивки рушників. Її опанування відкрило перед майстринями нові декоративні можливості: виявлення і підкреслення вибагливої контурної лінії малюнка, ритмічного співвідношення з тлом. Особливо цікавими були так звані «кумачеві» рушники, що виконувались на червоному тлі білими нитками.
У зв'яку зі змінами селянського побуту, зумовленими розвитком капіталістичних відносин, наприкінці XIX ст. відбуваються кардинальні зміни і в народному мистецтві. Насамперед у ньому відчувається безпосередній зв'язок з новим укладом життя, новими враженнями, зацікавленістю новими темами — вони позначилися на переорієнтації вишивальниць на нові сюжети, нові орнаментальні мотиви і композиції.

У селянський побут входять друковані масовим тиражем дешеві малюнки. Майстрині охоче переносили на поле рушників, в оточення рослинного орнаменту, гірлянди з вензелями, букети, зображення ваз і кошиків з плодами, квітами. Ці малюнки відповідали смакам і запитам масового міського споживача, проте вони були позбавлені простоти, декоративної цілісності, притаманної народному мистецтву.

Художні тканини

Довгими осінніми та зимовими вечорами молоді жінки та дівчата збирались на вечорниці. У вільний від хліборобських клопотів час треба було багато встигнути, щоб навесні пишно прибрати до свята хату тканими килимками, скатертинами, ряднами, дівчатам — підготувати свій посаг, щоб рушниками обдарувати дружок і сватів. Селянинові потрібно було чимало різних тканин, адже кожний сам задовільняв свої потреби у виготовленні одягу, обладнанні житла. Тканини були важливою окрасою інтер'єру житла. Узорні рядна, покривала, килимки стелили на лави, постіль, підлогу, скатертинами вкривали столи, верети з поперечними малюнками вішали на стіни. Кожна родина мала багато рушників. Узорчасті, з яскравими орнаментами прикрашали інтер'єр, прості — використовувались для господарських потреб.

У кожній хаті був ткацький верстат. Ткали переважно жінки, а в тих місцевостях, де ткацтво перетворилося на промисел — і чоловіки. Це була важка, виснажлива праця, недарма народ склав прислів'я: «З ткача не буде багача».
Обробка льону, конопель, їх білення чи фарбування — складний і тривалий процес. Виготовляючи різні вироби — скатерки, рушники, килимки, рядна, майстри вміло виявляли й використовували природні й декоративні можливості матеріалу: блиск і шовковистість льону, глибину кольору та пухнастість вовни, рельєфність і лискучість конопель. Знали, що по-різному скручена нитка надає тканині сворідної фактури, цікавих колористичних поєднань.
Застосовуючи різні технічні засоби виконання, досягали основного художнього ефекту в тканинах. Кожне переплетіння створювало свій декоративний лад, свою структуру.

На свято стіл застеляли святковою скатертиною — настяльником. Найбільших християнських свят у році — 12. На кожне свято стіл намагались застеляти відповідною скатертиною. Існували і узори тканин, що утворювались залежні від засобів ткання: «хрестовий», «Великодній», «гречаний», «тарілковий», «писаний», «картатий», «борисівка», «в кружку».

За своїм призначенням тканини раніше поділяли на одягові та хатнього вжитку. З домотканого полотна шили жіночі та чоловічі сорочки, із вовняних тканин і сукна — верхній одяг. До кінця XIX ст. були поширені на Поліссі вовняні з одноколірною основою спідниці, полотняні спідниці, ткані в смуги, або з набивним малюнком — мальованки. На щодень вдягали полотняні спідниці — бурки, поділ яких оздоблювали вовняними нитками у вигляді кольорових смуг сірого, чорного, зеленого кольорів. На Житомирщині побутували фартухи-запаски, виконані килимовою технікою з орнаментацією великою геометричною розеткою. В північних районах Полісся побутували вовняні спідниці — андараки. При цьому крупніші візерунки-смуги розташовувались на подолі, інші — вужчі — розміщувались на решті площини. На лівобережному Поліссі жінки вдягали дві запаски, переткані поперечними смугами, у свята вдягали одноколірні або картаті плахти. Плахти на Чернігівщині виконувались човниковою технікою, переважно вовняними нитками. Плахта ткалась як двобічна тканина, узори складали у квадрати, створені внаслідок регулярного чергування різнокольорових ниток основи і підткання. У квадратах розміщували геометричні мотиви — восьмикутні зірки, ромби, прямокутники. За розмаїттям узорів орнаменти мали назви: «хрещатка», «копитиха», «баклажка», «картата». Кольорова гама залежала від призначення плахти і від віку жінки. Святкові ткали червоними і малиновими нитками, носили їх здебільшого дівчата, напільні-стриманих кольорів для молодиць. Синятку носили літні жінки або вдягали у піст від чого вона отримала назву — пісна.
Голову запинали прозорим полотном, переміткою, а з кінця XIX ст. — хусткою. Рушникові головні убори на Поліссі мали в кожній місцевості свої назви і способи пов'язування. Кінці оздоблювались перебірним орнаментом, їх називали перемітковими заборами. Крім того, ткали значну кількість суконних тканин для верхнього одягу. Сірі свити носили на чернігівському, київському та волинському Поліссі, білі — на північ від Житомира. Темно-коричневий колір природної вовни характерний для свит середньої смуги Волині. Обов'язковим елементом одягу були пояси, які на Поліссі зберігали найдавнішу техніку ткання — вони були сітчастоплетеними. На чернігівському Поліссі пояси були широкі, червоні, оздоблені тканим і вишитим орнаментом яскравих кольорів, у техніці — гладь, стебнівка.

Відомими центрами поліського ткацтва були і досі залишаються Кролевець Сумської області, Іванків Київської та Бехи Житомирської областей.

Наприкінці XIX — на початку XX століття в українському ткацтві найбільш поширеними були три види декоративних технік: ручний перебір (перебірне ткацтво), килимове та ремізно-човникове узорне ткацтво.

В основі техніки перебірного ткацтва лежить принцип вільного розміщення узору на полотні. Тло може бути одноколірним або багатоколірним. Малюнок виконується кольоровими нитками піткання, які прокладаються в нитки основи, що їх майстриня перебирає пальцями (звідси і назва техніки — перебірна). Ця техніка дає широкі можливості майстрам у розміщенні малюнка, колористичному його виконані, відкриває широкий простір для творчої фантазії. Характерною особливістю техніки перебору є рельєфний орнамент, що опукло виступає на тлі полотна. Він досягається завдяки тому, що перебірні тканини тчуть двома видами ниток піткання (бідкання, або уток) — сукупність поперечних ниток тканини, які, перетинаючись з повздовжніми, утворюють переплетіння. Одні нитки піткання створюють поле тканини. Вони переплітаються з основою полотняним або репсовим переплетінням за допомогою двох ремізок і двох підніжок верстата. Другі нитки узорного піткання формують узорний візерунок і переплітають не кожну нитку основи, а цілі групи ниток залежно від способу утворення зева і переплетіння основи з пітканням розрізняється кілька варіантів перебору. Так, якщо нитка узорного піткання проходить по всій ширині тканини, ці техніки мають народні назви «перетик», ткання «під дошку», ткання «на путах». Якщо нитка узорного піткання проходить лише у межах контуру мотиву, то це класичний перебір з його варіантами, що мають локальні назви: «під полотно» і «вибором».

Килимове ткацтво здійснюється на дворемізному горизонтальному верстаті способом переплетення основи відрізками ниток піткання різного кольору лише у межах того чи іншого малюнка або кольору. Залежно від способу поєднання кольорової нитки піткання і основи, розрізняють два види техніки: «на межову нитку» та «у вічко».
Найбільше поширення на всій території України має ремізно-човникова техніка. У ній процеси утворення зева і перекидання ниток піткання здійснюються не вручну, як переборі, а механізованим способом, за допомогою човника та ремізок, що з'єднані з підніжками. Ремізно-човникове ткацтво пов'язане із введенням багаторемізного ткацького верстата, кількість ремізок доходила іноді до 12-16. Поширені у народі поетичні назви витканого: «кривульки», «віконця», «сосонки», «ялинка», «гречка», «борисівка» — відбивають поетичність народного мислення.

Кролевець — один з визначних осередків українського перебірного ткацтва. Кролевецькі рушники приваблюють урочистою святковістю, красою і монументальністю візерунків, що яскріють червоним кольором на білому тлі. Ткацький промисел в Кролевці був розвинутий ще з часу заснування міста (1601р.). Видатні майстри 2-пол. ХVІІІ ст. виготовляли квітчасті килими, рушники, ткані червоним по білому, вибійчані тканини із зображенням птахів, квітів, ромбів. У 1863 р. у місті налічувалось 208 ткачів. Наприкінці 19 ст. узорне ткацтво стало кустарним промислом. Найбільшу славу узорні кролевецькі рушники здобули в XIX ст. Саме в цей час остаточно сформувалось мистецьке обличчя цього центру.

На давніх рушниках кролевецьких майстрів пломеніють стилізовані квіткові мотиви, восьмикінцеві розетки, медальйони «журавлі». Цвітуть «дерева життя», вазони з квітами. Улюбленими були малюнки так званих «свічників», з яких, мов полум'я, піднімаються вгору червоні квіти, збагачені творчою фантазією майстрів. Поширені були так звані «орляні» рушники із двоголовим орлом.

Історія залишила деякі імена ткачів, кожний з яких мав свій стиль, своєрідну манеру виконання. Це Настя Іваницька, Петро Бідний, Лаврентій Ринда та його син Євтихій, онуки Іван та Василій. Для кролевецьких рушників характерним є використання традиційної техніки перебору з ремізно-човниковим ткацтвом.
У наш час мистецтво Кролевця розквітає, набуває нових рис. Заслуга в оновленні традицій цього промислу належить художникові Івану Дударю. Багато років присвятив він пошукам і збиранню старовинних кролевецьких рушників. Вивчення джерел народної творчості, переосмислення їх сприяли народженню нових узорів.

Художники І. Дудар, О. Гавруш, а також талановиті народні майстрині застосовують різноманітні техніки, що дають змогу виконувати складні технічні завдання. Кролевецькі рушники набувають ознак тематичного панно, динамічних вертикальних композицій.

Ще й досі в Іванківському районі Київської області в багатьох селах народні майстрині виробляють рушники, рядна, скатерті‚вони продовжують традиції народного узорного ткацтва. Матеріалом для ткання служила місцева сировина — льон і коноплі. Ткацьким знаряддям тут був горизонтальний дерев'яний верстат, на якому виробляли тканини різних видів. Найхарактернішою технікою була човникова, яка часто поєднувалась з перебором, що зумовило поперечно-смугастий характер візерунків.

Село Обуховичі — центр поліського ткацтва. Тут століттями створювались різноманітні орнаментальні мотиви, певні художні методи оздоблення, вдосконалювались техніки ткацтва. Саме тут створювались відомі іванківські рушники. Домінуючим кольором в них завжди є темно-вишневий та червоний з незначним додаванням білого і чорного. Композиція складається з простих геометричних мотивів, які утворюють смуги складних, графічно чітких орнаментів. Основні візерунки розміщені по краях рушника, а саме від цього залежить і вся композиція рушника. Ткацтво — човникове з використанням перебору.

Провідним майстром в Обуховичах є Ольга Козяр. Тче вона переважно рушники, серветки, скатерки, килимки, які вдало вписуються в сучасний інтер'єр. Багато зусиль докладає майстриня для відродження нині призабутих технік ткання, орнаментальних мотивів — «сосонка», «кружки». Вона застосовує човникове і човникове з перебором ткацтво, комбінує різні матеріали, що значно урізноманітнює фактуру тканин.

На традиціях іванківського ткацтва сформувалася творчість Ганни Верес, заслуженого майстра народної творчості України, лауреата премії імені Т. Г. Шевченка. Основи образного мислення майстриня перейняла від своєї матері, відомої ткалі Марії Посабчук, яка у 1945 році виткала декоративну тканину «Квіти безсмертя». Її символічно-образний настрій породжує асоціації з безмежним горем матері, сумом за полеглим сином. На чорному тлі тканини — ритм зелених, жовтих, білих орнаментальних смуг, що сприймаються як нев'янучі квіти, розсипані по рідній землі на честь героїв.

У своїх рушниках Г. Верес продовжила і розвинула багатовікові колективні досягнення попередників. Улюблені в народі візерунки «зірочки», «рожі», «рачки», «ромби» в її роботах стали масштабнішими й виразнішими, набули монументальності, величності.

Г. Верес будує малюнок рушників на точно вивіреному ритмі чергування широких і вузьких орнаментальних смуг. У домінуючий червоно-вишневий колір вона сміливо вводить додаткові — насичені голубі, зелені, жовті, чорні барви, що надає її виробам виразної декоративності.

Характерна риса творів майстрині — образна змістовність. Квітучість лук, безмежність врожайних полів, стиглість садів образно передають орнаменти рушників «Вишенька-черешенька», « Червона калина над яром стояла», «Щедрість».

Творчість Ганни Верес стала прикладом для її доньки Валентини Верес. Вона створила цикл рушників «Думи мої — пісні мої».

Ткацтво, як і вишивка, лишається найбільш масовим і улюбленим різновидом народної творчості на Рівненщині. Заслужений майстер народної творчості України Ганна Леончук (1917—1980) створила з льону килимки, серветки, скатерті, покривала, рядна, що приваблюють поєднанням нескладних форм дрібного геометричного орнаменту чорного, сірого кольорів з білим кольором полотна.

Килимарство

В народній художній творчості Полісся килимарству належить помітне місце. Воно було поширене майже на всій території України. Цьому значною мірою сприяли для розвитку вівчарства природні умови, благодатні для розвитку вівчарства. Адже саме вовна є основним матеріалом, з якого виготовляють килимові вироби.

Килим здавна використовували в народному побуті. Ним завішували стіни, вкривали лави, скрині, столи, підлогу, сани й вози. Інтер'єр українського житла сприймався як художня цілісність, у якій всі предмети оздоблення (килими, тканини й вишиті рушники, розписані скрині, різьблені з дерева меблі, яскравий керамічний посуд) були органічно пов'язані між собою і позначені рисами стилістичної єдності. Килими були ознакою заможності. У бідних селянських сім'ях, які не мали килима, на місці, де він мав би висіти, фарбами розмальовували стіну, імітуючи композицію килима, колірні поєднання й саму техніку ткання. Як і в багатьох інших виробах прикладного мистецтва, у килимах з великою силою розкривалась обдарованість їх творців, художні ідеали народу.

Українське килимарство має славні багатовікові традиції. Перші згадки про килими фіксуються в давньоруських літописах, починаючи з другої половини X ст., які свідчать про те, що в Київській Русі килим був звичайною річчю, яку брали в походи, використовували в князівському побуті, у похоронному обряді. Так, розповідаючи про епізод вбивства древлянського князя Олега в Овручі, літописець (977 р.) пише, що його тіло «положиша на ковре». У літописі від 1100 року розповідається, як на раді князів у Витачеві Володимир Мономах сказав Давидові Ігоревичу: «...до се еси пришел и седиши с своею братьею на едином ковре».

Килимарство розвивалося дуже інтенсивно. Вперше килими місцевого походження згадуються у документах XVI ст. саме з регіонів Волині та Полісся. У документах 16 ст., що походять з опису майна княгині Марії Голштанської (1588), називаються «коверники-невільники» Юрко та Федір. З 18 ст. відомі килимарські мануфактури Чарторийських у Корці, Радзивілів у Полонному. У Горохові виготовляли килими-гобелени, а з 19 ст.- також у Володимир-Волинському. Зображення килимів у побуті бачимо на живописних портретах другої половини XVII-XVIII ст. У цей період килимарство мало характер цехового ремесла і домашнього виробництва.

Килими, що їх виготовляли домашнім способом, призначались в основному для задоволення потреб населення. Перші цехові організації в українських містах виникають у XIV-XV ст., найвищого розквіту їхня діяльність досягає в XVI-XVII ст., а з XVIII ст. почали бурхливо розвиватися ткацькі мануфактури. Вони виникли на базі килимових майстерень, що існували при поміщицьких маєтках. У давнину, залежно від техніки виконання та функціонального призначення, килимові вироби в Україні називали по-різному: ковер, коберець, коц(ь), налавник, килим тощо. Найстаріша назва -"ковер", з XVI ст. поширюються назви «коц(ь)», «ліжник». Назва «килим» з'являється в Україні на початку XVII ст. Ковер, коц(ь), коберець — це були тканини з довгим стриженим ворсом. Їх виробляли, прив'язуючи до ниток основи спеціальні вузли з кольорової вовни, яку потім стригли. Завдяки цьому малюнок утворювався тільки з лицьового боку. Його характер залежав від висоти й щільності ворсу. Такі вироби дорого коштували, здебільшого їх використовувало заможне населення для утеплення й оздоблення стін.

Широко побутували ліжники, виткані з грубих ниток. Користувалися попитом також налавники — довгі вузькі килими з поперечним або поздовжнім орнаментом.

Власне килимами передусім прикрашали стіни, а також покривали столи, лави, скрині. Їх орнаментації ткалі приділяли основну увагу, саме у ній смак і майстерність виявлялися з особливою повнотою.
У сучасній українській літературній мові усталилась єдина назва — килим. За технікою ткацтва українські килими схожі з молдавськими, болгарськими та кавказькими «паласами».

Килимом в Україні звуть рівний (на відміну від ворсового) двобічний виріб, узор якого утворюється завдяки переплетенням ниток основи вовняними нитками піткання. Матеріалом для ткання килимів, як уже зазначалося, є вовна. Найбільш давні килими були суцільно з вовняної пряжі, пізніше для їх міцності і пружності в основу стали вплітати лляну або конопляну пряжу. Техніка ткання зумовлює художні особливості килимів, їх розмір. Розрізняють рахункову техніку (застосовувалась на горизонтальних верстатах для виготовлення килимів з геометричним орнаментом) і гребінцеву (застосовувалась на вертикальних верстатах, давала змогу створювати різноманітні малюнки рослинного характеру).

На горизонтальному «верстаті», на відміну від вертикального, тчуть килим послідовно, ряд за рядом. Нитка одного кольору йде в тому місці, де цього потребує малюнок, потім спиняється й залежно від узору пропускає по ряду нитки іншого кольору, і так до кінця ряду. Потім ряд ведеться в зворотному напрямі. Рахункова техніка зумовлює малюнок із суворо геометричним орнаментом.

Підготовка пряжі для килимів, фарбування є дуже копіткою і складною справою. Колись українські килими фарбували природними барвниками з ягід, корінців, комах, досягаючи дивовижного за м'якістю розмаїття кольорів. Кожен майстер працював за власними рецептами, які тримав у таємниці. Фарбування природними барвниками було нелегкою справою, якій передували збирання рослин, складний процес приготування фарби. Безліч джерел для добування барвників, велика кількість рецептів фарбування є свідченням винахідливості й творчих шукань, органічного зв'язку народного мистецтва з працею, життям і природою. Килими XVIII-XIX ст., що зберігаються у колекціях музеїв, милують око теплом та стриманістю тонів. Поступово наприкінці XIX ст. природні фарби замінюються аніліновими. Цей засіб більш простий і доступний, проте килими втрачають м'якість колірних сполучень, барви стають різкішими й строкатішими.

На території волинського Полісся за малюнком популярні два типи килимів — геометричний і рослинний. Рослинна орнаментика використовується в оздобленні килимів східної Волині, а геометрична — західної. Для рослинної орнаментики характерні здрібнені мотиви, розміщення їх паралельними рядами на чорному, темно-вишневому, або білому тлі. Збереглись датовані килими — 1809 р. з с. Кашперівки і 1861 р. з с. Городківки Житомирської області. В килимах Овруцького і Коростенського районів спостерігається поєднання геометричних мотивів з геометризованими рослинними мотивами. Килими таких сіл як Бехи, Сингаї, Дідкові Коростенського району оздоблювались геометричним орнаментом, який мав місцеву назву «на козака».

На Житомирщині набули поширення килими з рослинним орнаментом у вигляді дуже стилізованих мотивів деревця, які були горизонтально або вертикально орієнтовані.

Найбільш ранні українські килими мали геометричний орнамент. Це смугасті композиції, малюнок яких дедалі більше ускладнювався, що зумовило появу медальйонних та інших складних композицій. Основні форми геометричного орнаменту дуже прості. Одні прямокутники, трикутники, ромби утворилися внаслідок особливостей самої техніки ткацтва, другі були створені шляхом узагальнення і геометризації елементів природи, треті — це традиційні символічні мотиви, що втратили свій первісний зміст. Завдяки різним масштабним співвідношенням і вдало знайденим кольоровим сполученням, килими, складені з геометричних мотивів, мають, велику естетичну цінність. Високими художніми якостями відзначаються геометричні килими з Ратного і Камінь-Каширського. В їх орнаментації лежать по кілька великих ромбовидних і восьмикутних геометричних мотивів, що вписані у медальйони. Колірна гама побудована на поєднанні ясно-рожевих і брунатних тонів.

Важливим виражальним засобом будь-якого килима є його кольорове вирішення, поєднання тла і орнаментальних мотивів.
Окрему групу становлять килими Житомирського Полісся. Свого розвитку килимарство тут набуло в кінці ХVІІ-ХІХ ст. Поширене воно було не скрізь, а лише в «шляхетських» селах, тобто тих, які були вільні від кріпацтва. Склались окремі центри килимарства, де цей промисел набув найбільшого розвитку. Це села Бехи, Дідковичі, Васьковичі, Михайлівка, Мелені, Купеч Коростенського району, Левковичі, Гошев Овруцького, Чоповичі Малинського, Бовсуни Лугинського району. Килими виготовляють на горизонтальному верстаті, який розрахований на ткання полотна, тому всі давні килими були з двох полотнищ «пулок»), які потім зшивали посередині. Серед килимових технік найдавнішою є техніка «в спуск». Вона полягає в тому, що майстриня вираховує потрібну кількість ниток основи і через них протягує нитки піткання, потім перекидає на сусідню нитку основи. При цьому утворюються наскрізні щілини-"вічка". Інший спосіб ткання — «у лавку». В процесі роботи на межі двох різних кольорів нитки піткання перевиваються на спільній нитці основи і дають щільне з'єднання двох кольорів, при цьому не потрібно постійно рахувати нитки основи. Для килимів житомирського Полісся характерна насичена гама кольорів: червоних, зелених, білих, жовтих з невеликим додаванням синього і чорного. В орнаментації переважають геометричні, геометризовано-рослинні та зооморфні мотиви. Поширеними є мотиви «в кулаки», «в круги», вазонні композиції. Мотив «в козака» типовий лише для килимів Полісся і ромбовидною фігурою з невеликою голівкою і опущеними руками, яка ніби сидить верхи на коні. В цілому для поліського килимарства характерне збереження в орнаментах образів і символів, що мають найдавніше походження.

Т.Кара-Васильєва,
доктор мистецтвознавства

Рекомендована література

1. Вишивка Полісся, художні тканини, килимарство // Українці. — В 2-х кн. — Опішнє, 1999.
2. Антонович Є.А., Захарчук-Чугай Р.В., Станкевич М.Є. Декоративно-прикладне мистецтво. — Львів, 1992
3. Словник декоративно-ужиткового мистецтва. ‚ 2-х т. — Львів, 2000.
4. Матейко К.І. Український народний одяг.-Л., 1977.
5. Українське народне мистецтво. Одяг.- К., 1961.
6. Захарчук-Чугай Р.В. Українська народна вишивка: Західні області УРСР. — К., 1988.
7. Гасюк Є.О., Степан М.Г. Художнє вишивання. — К., 1982.
8. Кара-Васильєва Т.В.‚ Українська вишивка: Альбом. — К.- 1993.
9. Кара-Васильєва Т.В., Заволокіна А.А. Українська народна вишивка. — К., 1996.
10. Ніколаєва Тамара. Історія українського костюму. — К., 1996.
11. Никорак О.І. Тканини // Народні художні промисли УРСР.- К., 1986.
12. Дудар О. Традиційне і сучасне поліське ткацтво // Нар. творчість та етнографія. 1977.- № 3.
13. Дудар О. Художне ткацтво Полісся // Народні художні промисли України. — К., 1979.
14. Жук А.К . Сучасні українські художні тканини. — К., 1985.
15. Жук А.К. Кролевецькі узорні тканини // Народна творчість та етнографія. — 1976. — № 3.
16. Жук А.К. Український народний килим. — К., 1966.
17. Запаско Я.П. Українське народне килимарство. — К., 1973.
18. Кобилінська Н. Килими Житомирського Полісся // Народне мистецтво. — 2000.- № 3-4.
19. Сидорович С.І. Художня тканина західних областей УРСР. — К., 1979.
20. Українське народне мистецтво: Тканини та вишивки. — К., 1960.