Традиційне декоративно-ужиткове мистецтво

Природа українського Полісся, його ландшафти та клімат однотипні від Десни до Західного Бугу. Тут малородючі піскуваті грунти, відтак порівняно мало сіл, міст і доріг. Зате достатньо лісів, рік і боліт створили сприятливі умови для вирощування льону, а отже — і розвитку ткацтва, обробки деревини та заліза, витоплюваного з болотної руди, виробництва поташу та селітри для виготовлення пороху та скла. Саме на Чернігівському, Київському та Волинському Поліссі працювали в XVII-XIX ст. численні гути, що витворили стиль українського національного склоробства. У XVIIІ ст. на південній межі Полісся з'явилася низка фарфоро-фаянсових заводів — від Корця (1784), Баранівки (1797—1804), Городниці (1803) на Волині до Межигір'я під Києвом (1798) і Волокитна під Глуховом (1830). До розпису посуду на них нерідко залучали місцевих майстрів, і це вплинуло на розвиток «натуралістичного» струменю в орнаментиці народного мистецтва ХІХ?ХХ ст., передусім вишивання .

Унікальне родовище рожевого шиферного сланцю біля Овруча на Житомирщині давало матеріал для знаменитих різьблених плит у храмах стародавньої Русі. та розмаїтих побутових дрібничок. У свіжовидобутому вигляді цей матеріал м'який і ріжеться ножем, але під дією часу, світла й повітря темніє, стає твердим і крихким. Обробляли поліщуки і бурштин, який знаходять на Київщині та Волині.

Типова поліська вишивка ілюструє архаїчний геометризований орнамент, їй властиве переважання червоного, багатство візерунків на рукавах, манжетах, подолі й мінімум — на пазусі жіночої сорочки, що прикривається керсеткою.

Жіноча сорочка (Улітіч Ярина Никифорівна). 1859 р., с. Великий Обзир Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. УЦНК «Музей Івана Гончара». КВ-1083.

Фактурний візерунок, утворений білим лляним поробком на сірій конопляній основі, — головний засіб вираження в поліському чиноватому ткацтві . Професійні ремісники ткали багатобарвні скатерки й рушники найскладніших візерунків і всіляких переплетень із застосуванням 12-16 ремізок. Відомими центрами досі лишаються Кролевець Сумської області, Іванків і Обуховичі Київської, Бехи Житомирської. В 1950?80-х рр. у багатьох місцевостях Полісся спостерігалося навіть збільшення виготовлення візерункових тканих рушників, доріжок, скатертин, хусток. Від традиційних вони відрізнялися багатобарвністю, тональною «розтяжкою» кольору, застосуванням світлоносних матеріалів на зразок люрексу чи ялинкового «дощику» та збільшеними розмірами елементів орнаменту. Цей сплеск спонтанного відродження селянського ткацтва загальмувався на початку 1980-х років, після подорожчання ниток.
Гончарі виготовляли переважно неполив'яний «рожевий» і «димлений» посуд, графічно декорований лощенням. Специфічні для Полісся «божники» — полиці для ікон, прикрашені виїмчастим різьбленням, інкрустовані соломкою, — а також однойменні рушники, вишиті з двох чи трьох боків, якими покривають ікони на покуті.

Поліське дерев'яне різьблення дрібніше в деталях, ніж лісостепове, у ньому більше гравірованих елементів. Ритм оголених брусів або колод — основний виражальний засіб поліського будівництва. Житло білять ззовні тільки на півдні Полісся, а на півночі — здебільшого навкруги вікон. Дуже розвинене на Поліссі плетіння побутових речей, меблів і різних знарядь із лози, рогозу, кореня й інших матеріалів, зокрема ликового взуття, коробів із соснової чи дубової дранки.
Спільні риси ландшафтної зони переважають над обласною та національною специфікою не тільки в народному мистецтві Волинського, Київського та Чернігівського Полісся, а й у прилеглих поліських районах Російської Федерації та Білорусі. Чимало спільного з поліським і в образотворчому фольклорі багатоетнічного регіону при середній течії Західного Буга, що з'єднує Полісся та Сокальщину, Холмщину, Берестейщину, Підлісся (Підлясся), утворюючи перехідну смугу між явищами, властивими полякам, білорусам, українцям.

Відмінність між останніми часто визначалася не тільки етнічними, а й соціальними чинниками. Починаючи з XV-XVI ст. на Правобережжі з'явилися сотні польських колоній. Багато їх мешканців уважалися шляхтою, від навколишніх «хлопів» різнилися релігією, заняттями та побутом. На Поліссі «шляхетські» хати часто будували з гранчастих брусів, а не з круглих колод. В оздобленнях інтер'єру та одягу «шляхта» менше використовувала домоткані тканини, вишивки. Їй навіть не личило співати на весіллі, для цього годилося наймати співців.

Важлива роль у місцевому художньому промислі та промисловості (зокрема фарфоро-фаянсовій) належала також єврейським майстрам. У XVІІI-ХІХ ст. на Поліссі з'явилися німецькі і чеські колонії, зокрема поселення на Чернігівщині так званих «гутерівських братів», вихідців із Тиролю, Верхньої Австрії, Швейцарії та Південної Німеччини. З ними пов'язана поява білополив'яного так званого «пузирівського посуду», що є поліським варіантом відомої в середній Європі «габанської» кераміки (Васильєва, 1998). Складність етнокультурної ситуації східного Полісся посилювали багатовікове сусідство білоруських, українських і російських компактних поселень, наявність тут реліктів особливих етнічних груп «сердюків» і «горюнів», а також масиву старообрядницьких колоній.

Будівництво протягом 2-ї половини XVІI-XVІІI ст. на території Чернігівщини гетьманських і магнатських резиденцій, мережі великих монастирів, прокладення в ХІХ ст. шосейних і залізничних доріг на Петербург і Москву призвели до швидкого випередження економічного розвитку східного Полісся порівняно з західним. Якщо на півночі Волині та Київщини для виготовлення селянського вбрання до 1-ї третини ХХ ст. переважно використовували саморобні тканини, то святковий одяг Чернігівщини ХІХ ст. був виготовлений із фабричних, зокрема золототканих матеріалів. Розвинутими були всі галузі художнього промислу, аж до таких спеціалізованих як іконопис і гаптування, скляне та фарфорове виробництво. За кількістю кустарів і ремісників Чернігівська губернія посідала 1-ше місце серед українських губерній і 4-те місце в усій Російській імперії. Втім, територія тогочасної Чернігівщини включала на півночі суміжні землі сучасних Брянської (Росія) та Могилівської (Білорусь) областей.

Отже, як і в інших прикордонних регіонах, матеріальна культура поліщуків-українців нерідко творилася за участю також іншонаціональних ремісників, часто з імпортованих матеріалів. Аналогічна ситуація спостерігається в усіх етноконтактних зонах України — від Слобожанщини, через Донбас, Приазов'я, північне Причорномор'я до Бессарабії, Буковини, Закарпаття, Лемківщини, Перемишльщини (Воленська, с.29). У традиційному мистецтві кожної з них територіальна спільність домінує над національною специфікою. Дослідження таких периферійних місцевостей показали, що їх особливістю (там, де населення не зазнавало примусових переміщень) є збереження архаїчних явищ культури, відкритість до запозичення нових форм, широка варіативність і висока продуктивність традиційної народної творчості до наших днів.

Немає іншого художнього матеріалу, який був би на Поліссі таким самим поширеним, загальнодоступним, легким у видобуванні й обробці, як деревина. Вона доступна людині в уже готовому вигляді, запаси її постійно відновлюються природою. У деревини легкість сполучається з міцністю, пружність із в'язкістю. Вона може бути білою і забарвленою, чистою і з різноманітною текстурою, піддається багатьом видам обробки навіть у хатніх умовах, завдяки цьому широко застосовується в усіх галузях господарської діяльності — від будівництва меблярства, виготовлення транспортних засобів до виготовлення предметів побуту речей, іграшок, музичних інструментів тощо.

Хронологічно найбільш ранні та вишукані зразки дереворізьблення, що дійшли до наших днів, мали церковне призначення. Це, зокрема, напрестольний хрест із Благовіщенського храму с. Іваничі Володимир-Волинського повіту Волинської губернії.

Напрестольний хрест із Благовіщенського храму с. Іваничі, Володимир-Волинського повіту, Волинської губернії. 1576 р. Дерево, різьблення, срібло. ДМУНДМ. Д-1234.

Він вирізьблений місцевим українським майстром із деревини, схожої на кипарис, оздоблений кількома багатофігурними композиціями, датований 1576 роком. У позаминулому столітті твір зберігався у Волинському єпархіальному давньосховищі в Житомирі, після І Світової війни — у художньому музеї Харкова, звідки зник під час останньої війни та згодом був придбаний у приватної особи в Києві 1945 року для Київського музею українського мистецтва. Хоч цей унікальний хрест є найдавнішою пам'яткою такого роду в Україні (аналоги збереглися тільки від ХVII ст.), він залишається маловідомим для фахівців і навіть не згаданий у шеститомовій «Історії українського мистецтва», виданій у 1960-х рр.

Високий розвиток хресторізного промислу Полісся засвідчує масова продукція осередку в Києві, зокрема на його північній околиці Куренівці, звідки різьблені кипарисові хрести у великій кількості розходились аж до 1920-х рр. по всій території колишньої Російської імперії. Підраховано, що для створення в Україні протягом ХVIІI ст. кількох тисяч відомих за документальними джерелами різьблених іконостасів, аналоїв, іншого подібного обладнання потрібна була в кожній губернії одночасна праця кількох або навіть кільканадцяти бригад висококваліфікованих різьбярів і позолотників.

На жаль, в 1930-і роки розпочалося масове нищення творів українського церковного мистецтва. На східному та центральному Поліссі воно здійснювалася під гаслом антирелігійної боротьби, на західному Поліссі — в рамках так званої «папфікації» польськими властями українського руху. З дещо меншою інтенсивністю нищення церковних пам'яток продовжувалось і в повоєнні десятиліття. Унаслідок цього із кількох тисяч цінних зразків, створених на землях Полісся, вціліли тільки окремі, головним чином у Києві та більших містах. Наприклад, іконостаси Хрестовоздвиженської (1769 р.), Троїцької (ХVIIІ ст.) та Всіхсвятської (1771 р.) надбрамних церков у Києво-Печерській лаврі, соборів Різдва Богородиці 1752?1763 рр. у Козельці Чернігівської області та Спасопреображенського ХVII ст. у Путивлі Сумської області, Воскресенського храму 1765?1775 рр. у Почепі (тепер Брянська обл.). У Львівському Національному музеї зберігаються царські врата ХVIІ ст. із Різдвобогородичної церкви м. Каменя-Каширського Волинської обл., у декорі яких простежуємо риси більш ранньої ренесансної орнаментик.

Архітектурне різьблення в екстер'єрі споруд порівняно більше розвинене на східному Поліссі — в декорі церковних одвірків , імпозантних брам та у вигадливих деталях оздоблення вітрових дощок і віконних наличників. У західній частині Полісся виразними акцентами житлових і господарських споруд були прикраси завершення даху. Монументальністю відрізнялися так звані «хвігури» — кількаметрові заввишки візерункові хрести з прикріпленими навскоси знаками тортур Христових (списом, драбиною, молотком, обценьками), встановлювані на кладовищах та роздоріжжях Полісся. У декорі переважали виразність силуету та ліній, тоді як придорожні хрести південно-західної України виконувалися здебільшого скульптурно-об'ємними засобами.

Характер застосування деревини в інтер'єрі відрізнявся загладженою фактурою, теплим золотавим тоном, контрастним до холодного сріблясто-сірого, якого дерево набуває ззовні під дією атмосферних чинників. Деталі обробляли тонше, бо їх можна було розглядати зблизька. На відміну від шерхатих зовнішніх деталей будинку, поверхня меблів поступово відполіровувалися в ході експлуатації, ніби «з глибини» виявляючи красу текстурного малюнка. Природний колір темного дуба, смугастої сосни, світлої липи, рожевої верби м'яко гармоніював з біленою піччю, виразною фактурою декоративних тканин.

Держаки жердок, на яких у хаті розвішували одяг, орнаментували профілюванням. Геометричні мотиви переважали в божниках і рамах, а скульптурними «кониками» прикрашали мисники. Еволюція цих оздоб докладно висвітлена за матеріалами села Жукинь над Десною (Шульгина, 1929, с.117-130). На початку ХІХ ст. коники витісували сокирою (доволі близько до натури) безпосередньо з масивної вертикальної дошки біля порога, що служила опорою для полиць. У середині ХІХ ст. коники витісують грубше, схематичніше, вже без деталізованих очей і вух. У цей час витісування нерідко замінюється випилюванням, зображення ще більше узагальнюється, стає кривулькою, круглим або довгастим вирізом. Інколи на ребро мисника накладається планка, перетворюючи виріз на отвір. Угорі ця планка завершується силуетним хрестом чи фітоантропоморфною фігурою, котра зберігає хрестовий обрис.

Наприкінці ХІХ ст. — початку ХХ ст. з'являється новий спосіб: невеличкі коники вирізують окремо з тонкої дошки й потім «наставляють» на ребро мисникового стояка. Нові «наставні» коники виконуються найреалістичніше й засвідчують стійкість місцевої традиції. Вона проходить кілька стадій у своєму розвитку, втрачаючи та знову відновлюючи близькість до натури в зображенні кінської голови, що має у цьому реґіоні давню оберегову функцію, котра поступово переосмилюється на естетичну.

В оздобленні поліського посуду, побутових пристосувань і знарядь праці, які виготовлялися техніками довбання, бондарства, точіння, різьблення, столярства тощо, декоративний ефект випливав із контрасту спокійних округлих об'ємів основної частини та гострої виразності дрібніших за масою деталей — вух, ручок, носиків, елементів із металу, шкіри, текстилю. Як правило, технічний прийом одночасно був естетичним засобом, наприклад, ліщинові обручі-"замки" на діжечках або коновках із клепок, або параболічно увігнуті поверхні посудин, які мали ледь помітне потовщення біля вставного дна. Геометричними мотивами, закомпонованими поздовжніми чи поперечними смугами, скромно прикрашали «праники» для прання, щедріше — «рублі» для прасування, рамки для фото, шухляди столів, ярма. Вузькі полички для ікон — «божники» — найбагатше різьбили на Чернігівщині. Дрібний геометричний орнамент облямовував гравіровані голгофські хрести із знаряддям тортур Христових, зображення священних древес і книг, українських трибанних церков і геральдичних двоголових орлів. Орли, до речі, — датуюча ознака, бо їхні вузькі крила, широко розгорнуті на початку ХІХ ст., пізніше компонуються компактніше щодо тулуба.

На Київському Поліссі візерунки божників не були такими дрібними, як на Чернігівщині, геометричні мотиви поєднувалися з рослинними, частіше зберігали ділянки незайманого тла. Для порівняння, ті самі елементи різьблення на Полтавщині — крупніші, композиції просторіші, більша мистецька роль належить фону, як і у тамтешній вишивці чи килимарстві. Божники на півночі Волині робили коротшими, ніж на сході Полісся, з домінантою прямолінійних ритованих елементів. І взагалі різьблення правобережного Полісся відрізняється від лівобережного меншою заглибленістю в деревину, стриманістю оздоблення, простими розетками. Тут більше застосовують гравірування, різьбу штампом, бондарські засоби і способи декору.

Розвинена традиція поліської інкрустації соломою стала стилістичною і технологічною базою для монументальних панно, виконуваних у 1920-70-і рр. народним художником України, уродженцем м. Борзни на Чернігівщині Олександром Ферапонтовичем Саєнком (1899—1985), а потім — його послідовником Василем Гузієм. Найвищої вправності у виготовленні музичних інструментів досяг уславлений майстер із Мени, що на Чернігівщині, Олександр Корнієвський (1889—1988) .

На відміну від Гуцульщини чи Полтавщини, поліський деревообробний промисел дуже пізно вступив у свою новітню фазу — виготовлення виробів для міського споживача, в яких декоративна, сувенірна функція домінує над утилітарною. Новгород-Сіверський різьбяр Анатолій Іванович Колошин (1941 р.н.), повернувшись додому по закінченні Яворівського училища на Львівщині, працював спочатку в манері свого вчителя Й.П. Станька. Згодом освоїв сіверянську традицію. Виразно архітектонічні шкатулки А.Колошин найчастіше вирішує у формі прямокутної скриньки з опуклим віком на профільованих ніжках. Ретельність столярної роботи підсилює враження від чисто виконаної різьби. Використовуючи спільні з сусідньою Полтавщиною елементи й мотиви орнаменту, новгород-сіверський майстер стриманіший у комбінаториці, тяжіє до фризових композицій. Улюблені шестипелюсткові розетки із сливок він будує за допомогою циркуля, подаючи їх як цілими, так і в половинному, полуторному, подвоєному, потроєному вигляді. Характерна для Чернігівщини насиченість візерунка, завдяки збереженню у кожному мотиві хоча б невеличких ділянок незайманого тла — не порушує поверхні, а навпаки — підкреслює її. Послідовниками А.Колошина є його земляки новгород-сіверці А. і С. Бондаренки, В.Ворожбит, А.Іваньков, чернігівці О.Колоша, В.Максунов, М.Панько, С.Савченко, О.Трохименко, А.Яровий.
Найбільшим і найцікавішим серед поліських осередків є тетерівський на Київщині, заснований 1968 року Міністерством лісового господарства України. Спрямовувані головним художником цього відомства В.Парахіним, місцеві майстри Валентин Корякін (1944—1999), Микола Марушак (1949 р.н.), Франц Можаровський (1935 р.н.) та інші виявили в музеях і навколишніх селах довершені зразки місцевого різьблення й викладання соломкою, що визначило стилістичне спрямування осередку.

Ще на початку 1970-х рр. їм вдалося розкрити секрет виготовлення дерев'яних посудин із вставним водонепроникним дном. Воно буває не лише круглим (у кухлях, сільничках, «липівках» на мед), а й еліптичним, гранчастим (у знаменитих тетерівських боклажках), що вимагає найвищої виконавської вправності. Поліські вироби відрізняються сьогодні від аналогів інших регіонів меншою заглибленістю виїмчастого різьблення, стриманістю візерунка, простішими розетками. Тут більше застосовують гравірування, тонування, бондарські прийоми.

Можливості осередку значно розширилися після організації 1980 року біля Тетерева в с. Мигалках майстерень Художнього фонду. Зокрема, різьбярі прислужилися до відродження мистецтва вибійки. Творчо використана багата спадщина: вирізьблені на дошках візерунки справді класичні за своєю врівноваженістю, знайдене гармонійне відношення між ритмом і масштабом тканинної структури, силуетом моделі, орнаментом.

Інкрустація соломою запроваджена у виробництво сувенірів також у Сарненському, Клесівському ліспгоспах (Рівненщина). Тут її тонують у бурякові й зелені барви. Серед продукції, крім шкатулок, є підвазонники, підставки під календарі, карнизи, які декоруються геометричним орнаментом із введенням фігуративних зображень.
Роботам провідного клесівського майстра Василя Степановича Позника (1943 р.н.) властива виразність м'яко модельованих об'ємних деталей, особлива легкість візерунка, стрімкість віртуозної гравірованої лінії, гармонія орнаменту й тла. Особливо приваблюють зооморфні мотиви. Позбавлені натуралізму, вони слугують не тільки додатковою прикрасою, а й орґанічною часткою цілого: скульптурні держаки у вигляді кінських голів чи баранячих фігурок на мірках, сільничках, дотепно узагальнене поросяче рильце на ручці ковганки, улюблені ним лаконічні зображення гравірованих рибок.

Дубнівський ліспгосп Рівненської області пишається бондарським посудом із хвойних порід, ощадливо оздобленим геометричним випалюванням (робота Григорія Івановича Панасюка, 1919 р.н.). Цікаві місцеві зразки розроблено в Ківерцівському лісгоспі Волинської області, наприклад, шкатулки із схожим на фляндрівку так званим карбованим розписом, поширеним у поліському народному меблярстві аж до 1960-х рр. (Іван Іванович Ариванюк, 1948 р.н.).
Наприкінці 1950-х рр. посилюється інтерес громадськості до скульптурних творів. Стають відомими жанрові композиції на фольклорну, історичну, сучасну тематику Антона Гнатовича Штепи (1903 р.н.) з с.Сваричівка Чернігівської області та Михайла Павловича Міняйла (1925—1991) з Охтирки на Сумщині.

Обидва захопилися скульптурою вже в літньому віці. Незалежно від того, зображують майстри добре відомі їм ситуації чи події історичного минулого, їхні кращі роботи приваблюють поєднанням фольклорно-епічної споглядності й теплої ліричності, влучним і спостережливим обігруванням побутових реалій, які звучать символічно. Це «Ішов Кобзар до Києва» (1966) і «Баба-Чарівниця» (1970) А.Г. Штепи, «Посвячення в кошові», «Бандурист», «Спрага» (1970-ті рр.) М.П. Міняйла.

Орнаментальною різьбою А.Штепа передає деталі одягу персонажів. М.Міняйло застосовує орнаменти (від середини 70-х рр.) для оздоблення п'єдесталів. У обох випадках пластика й візерунок взаємодоповнюють себе.
Крім берегової лози та болотного рогозу, що їх використовують у всьому світі для плетіння передусім кошиків, кожен регіон має й інші свої улюблені матеріали. На європейському півдні це пагони верби, ліщини, винограду, липи, бузку, тополі, в Африці — ратанові ліани, на Закарпатті — листя кукурудзяних качанів, на Подніпров'ї — житня солома для плетіння брилів.

Найбільш характерним плетільним матеріалом Полісся було довге й еластичне коріння сосни і ялини, яке заготовляли на лісоповалі. Численні місцеві вироби ХІХ-початку ХХ ст. мають прямі аналоги серед археологічних знахідок ХІІІ-ХV ст. у Новгороді над Волховим, які прекрасно збереглись у місцевому вічновологому грунті (Колчин, 1968, с.30, таб. 38, 80).

Коробка, с. Луб'янка Поліського р-ну Київської обл. Серед. ХХ ст.; соснове коріння, плетіння. З виставки «Пам'ятки історії та культури , зібрані в зоні Чорнобильської катастрофи», кольорове фото у виданні «Народна культура зраненої землі». — К., 1997. — С.61.

Стадіально найдавнішою технікою (переплітення солом'яного джґута тонкими стрічками кореня) виробляли коробки «сівачки», кошелики-хлібниці, вулики, пекарські кошики, величезні «солом'яники» («кошелі»), що вміщували кільканадцять пудів збіжжя, «коверзуни», за формою подібні до керамічних посудин — глечиків, слоїків, горщиків. В них тримали сипучі матеріали, у жнива використовували і як термоси на воду.

Передусім у поліських районах використовували такі матеріали, як дранка з сосни, дуба й іншої деревини, берест. У заболочених місцевостях особливо зручним для сільськогосподарських робіт виявилося ликове взуття, відоме в Україні від Київської Русі. Ним широко користувались аж до 1960-х рр.

Плели його найчастіше прямим хрестовидним переплетенням. Підошва мала від восьми до кільканадцяти петель («вушок», «мочок»), крізь які просилювали мотузок («виборсень», «волоку», «обурень») для прикріплювання до ноги. На початку ХХ ст. в суміжних з Росією місцевостях (Сумщина, Чернігівщина) починають виготовляти міцні густоплетені «лапті-московці» з закритими носками, підбиті зі споду мотузками. В деяких селах виплітали також робоче й повсякденне взуття з мотузок («гуні»).

З другої половини ХІХ ст. земства відкривають майстерні, навчальні пункти з лозоплетіння. Найбільше їх було організовано на Чернігівщині, яка на початку ХХ ст. займала перше місце в Росії за поширенням цього промислу (Краткий обзор, 1914, с.32-35). У 50-ті рр. ХІХ ст. на Остерщині плели базарні й фруктові кошики, потім — дорожні кошики «кубишки», «сундуки». Останні спочатку були «прості» (в один прут), а потім «подвійні» або «шашечні». Пізніше почали виготовлення дитячих возиків. У 22 селах Остерського повіту плетінням займалося 4 519 кустарів, у тому числі майже все доросле населення сіл Микільської і Воскресенської Слобідки, Троєщини, Вигурівщини, Осокорків, які в наш час входять у міську смугу Києва. Навчальні майстерні працювали в окремих селах 3-5 років. Здобувши основи ремесла, місцеві майстри згодом самі навчали односельців. Так формувалися типові для України локальна своєрідність і асортиментно-орнаментальна специфікація плетільних промислів, розташованих переважно в сільських місцевостях, ближче до місць заготівлі лози.

При спільності технічних прийомів і стилістичних засад, у сучасному українському кошикарстві склалися місцеві особливості. Чи не найбільше їх у межах колишньої Чернігівської губернії, де цей промисел віддавна розвинувся найширше. Так у глухівському районі (північ теперішньої Сумської області) високі стінки кошиків, плетених із круглої або колотої лози, майже вертикальні, прямокутні дно і отвір (із ледь заокругленими кутами) приблизно однакового розміру. Такий сухуватий геометризм у вирішенні об'єму компенсується виразним декоративним розчленуванням поверхні виробу на смуги різного тону й фактури. У сусідньому Путивльському районі форма кошиків, плетених із колотого, але білого, непровареного матеріалу, зовсім інша: вони овальні, дно набагато менше від верху, через що стінки мають криволінійно-обтічні поверхні. Форми об'ємів пружні, енергійні. Відтак — відсутність тонального чи візерункового декору тут виправдана.

Перехідний тип між глухівськими та путивльськими складають сумські кошики з заокругленими кутами, так само роблені з розщепленої лози. Їхні стінки трохи похилі, а вінець прикрашено ажурним плетивом. Подібні форми кошиків і в інших районах області, зокрема Охтирському, Шосткинському, Конотопському, хоча тут вони виразніше гранчасті й здебільшого позбавлені сумського візерунку на вінчику. Натомість у них присутній барвний декор.

Особливість Західного Полісся — співіснування кількох близьких різновидів кошиків. Наприклад, у Волинській області майже всі вони з овальним дном, в околицях Луцька — з чотирикутним заокругленим вінчиком, але мають багато істотних варіантів у пропорціях об'ємів і декоративному членуванні поверхні. В усіх різновидах Острозького району Рівненської області верхній вінчик наближається до овалу. Натомість овальне дно переважає тільки в давніших зразках. Серед новітніх трапляються уже і з прямокутним дном, двома ручками і червоно-фіалковими прикрасами по верху. Зовсім позбавлені хроматичного декору зразки плетіння з соснового кореня — шкатулки, таці, фруктівниці тощо. Їхня краса — в звучній ритміці переплетення, що утворює фактуру різного рисунку, нагадуючи то шахівницю, то зубчасті лускатоуступчаті поверхні, то спіральну розетку. За своїми властивостями еластичний корінь поєднує міцність лози і м'якість рогозу, він має рівноматовий полиск поверхні.

Кошик із с. Глинка Чорнобильського р-ну Київської обл. 1970 — 1980-і рр.; обкорована та необкорована кругла лоза, плетіння. З виставки «Пам'ятки історії та культури , зібрані в зоні Чорнобильської катастрофи»; кольорове фото у виданні «Народна культура зраненої землі». — К., 1997. — С.61.

Серед сучасних майстрів помітною є мистецька постать Галини Федорівни Кучер (1949 р.н.) із с. Хотянівка Вишгородського р-ну Київської обл. Успадкування родинної традиції лозоплетіння вона поєднує з прагненням оновлювати форми й декор своїх лозяних виробів згідно з сучасними потребами споживачів і вимогами новочасної стилістики. Неабиякий організаторський, автодидактичний і педагогічний хист дозволив їй узяти участь у ряді міжнародних виставок від Києва до Лейпциґа та Парижа, від Москви до Ашгабата й Осаки, освоїти зарубіжні досягнення цього виду мистецтва в ході тривалих стажувань у Німеччині, виховати понад 70 талановитих учнів, створити за сприяння місцевої влади в Обухові під Києвом потужний осередок, що має продовжити в наступних поколіннях розвинену традицію місцевого лозоплетіння.

На відміну від різьби, вишивки, ткацтва, лозоплетіння має вужчий діапазон художніх засобів, орнаментальних можливостей. Форма, стилістика виробів більшою мірою зумовлені їхнім ужитковим призначенням, технічними й технологічними особливостями виготовлення. Етнічна специфіка виявляється передусім у тому, що українське лозоплетіння (як, зрештою, й інші види української народної декоративної творчості) розвивалося переважно на селі, де були сировина, трудові ресурси й можливості збуту виробів. Період найвищого мистецького розквіту — початок ХХ ст., коли до цього промислу були залучені тисячі майстрів, а пересувні навчальні майстерні працювали безпосередньо в селах, що сприяло фольклоризації вдосконалюваних майстернями технічних прийомів і запроваджуваних нових форм. Опосередковано це засвідчує й термінологічна лексика лозоплетіння: назви орнаментальних мотивів однотипні чи й збігаються з назвами аналогічних візерунків у ткацтві, вишивці тощо.

Показово, що наприкінці ХІХ і на початку ХХІ ст. провідними центрами українського лозоплетіння, зокрема поліського, залишаються ті самі місцевості. Застосовуються ті самі способи (простий, густий, дугастий) і техніки візерункового плетіння, зокрема «віконці», «в зубці», «в кістку», «в кружки», «мотузок», «в прутик» тощо. Форми й орнаментальні деталі виробів ХІХ — початку ХХ ст. залишаються у своїй основі стійкими, хоч і будуть надалі видозмінюватися відповідно до побутових умов, міґрувати, оновлюючись у конкретних осередках і несучи ознаки індивідуального почерку майстра.
Наявність на Поліссі значних покладів так званої «болотної» руди, легко доступної для видобутку та зручної для виробництва заліза, зумовила давній розвиток обробки металів у численних поліських «руднях» на півночі Волині, Київщини, а особливо — Чернігівщини. Виготовляли інструменти, сільськогосподарські та ремісничі знаряддя, речі побутового, військового, церковного призначення.

Східне Полісся в добу пізнього середньовіччя (XVI?XVIII ст.) було головним регіоном українського зброярства. Зокрема, різні види холодної та вогнепальної зброї, мідні та залізні (чавунні) гармати виробляли в Овручі, Києві, Острі, Ніжині, Глухові, Конотопі, Коропі, Новгороді-Сіверському, Стародубі, Почепі. У деяких із цих міст працювали після доби Хмельниччини пушкарі з Москви і Тули. Далеко за межами України славилися гармати глухівських майстрів початку XVIII ст. Йосипа і Карпа Балашевичів (батька і сина), прикрашені картушами з гербами та написами, карбованими рослинними орнаментами, зображеннями тварин, реальних і фантастичних істот.

Гармата гадяцького полковника Івана Чарниша. 1713 р. Бронза, лиття. Довжина — 97 см, калібр — 45 мм. Напис «Року А ГІ». З колекції В. В. Тарнавського (№ 155). ЧІМ ім. В. В. Тарнавського. И-2766.

Більшість названих міст одночасно були центрами золотарства та срібництва. У Луцьку, Києві, Ніжині й інших осередках працювали окремі золотарські та срібницькі цехи. Документи зберегли імена кількох десятків майстрів: Андрій і Антін золотарі, Іван золотар, Іван Лукіян, Данило і Микита Ковбаса, Пищалка золотар, Сергій золотар, Іван Сергун, Петро Степанович, Іван Тоном, Антін Ярцевський (Стародуб), Дмитро Трохимович (Погар), Іван Авдєєв (Новгород-Сіверський), Микита Басович, Петро Василів, Микита й Остап Іванови, Карл Кепнін, Матяш (Матвій) золотар (Глухів), Максим Гук (Короп), Давид, Іван, Йосиф Конєсарів, Петро Корсакевич, Петро Францієв, Федір Шнурчевський (Ніжин), Іван золотар, Мирон Курбатов, Стефан Кучерявий, Семен і Федір золотарі (Чернігів), Григорій Сазонов, Василь Шиляревський (Козелець), Данило Терещенко (Остер), Мартинко золотар (Сосниця), Семен Полуянов (Березна), Ортюшка Радков (Мена), Левко золотар (Конотоп), Ян Маланкович (Луцьк), Богдашко Федорович (Острог). Але найбільше ювелірів працювало в Києві. Це, зокрема, славетний київський майстер Іван Равич, Дем'ян Любецький, Олексій Іщенко, Михайло Юревич та багато інших.

Ювелірні вироби жертвувалися в значних кількостях монастирям. Наприклад, у ризниці Успенського собору Києво-Печерської Лаври 1789 року зберігалося близько 70 золотих і 500 срібних речей вагою від одного фунта до кількох пудів — окуття престолів, оправи книг, шати ікон, чаші, дискоси, дарохранильниці, панікадила тощо. У Києво-Межигірському монастирі за описом 1790 року згадується 470 таких коштовних предметів, у Ніжинському Благовіщенському монастирі (1771 р.) — понад 170 срібних речей. Пудами вимірювалась вага ювелірних виробів серед майна козацької старшини — дорогоцінні посуд і зброя, клейноди, пояси, табакерки, ґудзики і т.п.

Слід відзначити, що такі речі, хоч і походять з території Полісся, виконувались у загальноєвропейських мистецьких стилях (у той час переважно бароко і рококо) і не мали певної поліської специфіки. Про неї досить важко говорити і щодо золотарських виробів, розрахованих на сільського споживача (нашийні хрести, дукати, дукачі, металеві компоненти намиста), що масово виготовлялися від кінця XVIII до початку ХХ ст. в Чернігові, Ніжині, проте більше характерні для сусідньої Слобожанщини, південної Київщини, Катеринославщини.

Натомість типовим для селянського художнього середовища поліських районів був кований метал: різноманітні замки та клямки, завіси, окуття дверей і скринь, освітлювальні прилади, надбанні церковні хрести тощо. В усіх цих виробах застосовувались аналогічні засоби художнього вираження. У збережених пам'ятках ХІХ?початку ХХ ст. пружні лінії кованого металу місцями пожвавлюються перекрученням штаби навколо власної осі, спіральними прикрасами, пелюстками пластичних деталей. Специфічно ковальським засобом є ритмічно відігнуті задирки. Так створюється виразний силует виробу, при детальнішому розгляді якого впадає в око рівномірна зернисто-матова фактура кованого металу, гравірована та карбована орнаментика.

Особливо поширеними і цікавими з погляду місцевої своєрідності та мистецької досконалості були розмаїті дверні клямки із різних реґіонів Полісся. На Путивльщині дуже поширені прості великі кільця за розміром руки на тлі серцеподібної бляшаної підкладки, що кріпиться до хвіртки. Під Глуховим переважають клямки, зроблені з подвоєних або потроєних смужок заліза, кінці яких закручуються в кілечка, утворюючи ручку на кшталт дволистка або конюшини. На схід від Десни починається ареал домінування клямок з ручкою у вигляді плескатого язика, оздоблених антропоморфними зображеннями, мотивами мальтійського хреста, баранячих ріжок, зірок.

Ковані клямки з антропоморфними, древовидними, хрестовими зображеннями, с. Нові Петрівці Вишгородського р-ну ну Київської обл. Серед. ХХ ст. Три слайди М.Селівачова, 1981 р.

Якщо впродовж ХІХ — початку ХХ ст. типовими для поліських міст і містечок були ковані архітектурні деталі (кронштейни ґанків, огорожі), то з 2-ї половини минулого століття розширюється використання порівняно дешевого тоді металевого промислового прокату різного профілю й товщини. Набування майстрами досвіду роботи з трубами, кутником, катанкою, арматурним прутом, оцинкованою бляхою, сіткою тощо як із декоративними матеріалами супроводжувалося покращенням естетичного рівня нових типів виробів. Можливо, це в першу чергу стосується надгробних хрестів. Незліченне багатство композицій скрізь досягається комбінуванням усього лише двох-трьох першоелементів, як і в класичному народному мистецтві. Головний засіб виразності — силуетно-графічне зіставлення прямих і спіральних ліній — ледь не в кожній місцевості є своєрідним.

Поруч із звичними ажурно-візерунковими завершеннями країв бляшаних дахів, популярними з початку ХХ ст. повсюдно, сьогодні можна скрізь зустріти квіткоподібні прикраси на колінах водостоків. У Путивлі на Сумщині верхи стовпів, до яких кріпляться ворота, прийнято покривати бляхою з різаними зубчиками. Часом посередині їх влаштовано ще й конусоподібні шпильки, увінчані «сонечками» з бляхи, також зубчастими, зробленими у вигляді двох кружечків, перехрещених у плані під простим кутом, щоб «сонечка» з усякого боку сприймалися круглими.

Завдяки своїй наскрізній ажурності бляшані деталі не просто прикрашають, а й полегшують масивні об'єми великих сучасних будинків. Водночас за принципом контрасту підкреслюється надійна масивність грубої стіни, яка в таких випадках стає фоном, а сама по собі справляла б враження елементарно-геометричної, неприємно важкої форми. Подібно до мережаних країв рушників або торочок на кінцях хустки, бляшаний візерунок акцентує та водночас пом'якшує перехід від щільного, матеріально вагомого до прозоро-повітряного.

Поступова заміна матеріалу малих архітектурних форм з дерева на метал, теслярської та столярської техніки — слюсарною та зварювальною — спричинилися до загального здрібніння масштабів цих виробів, посилення деталізованості, зростання ролі наскрізно-ажурних композицій, кольорового вирішення. Працюючи з металом, майстри освоюють і творчо переосмислюють багату спадщину, нагромаджену в цій галузі міським ремеслом. Тим більше, що в поліських містах і містечках збереглося чимало його цікавих пам'яток, позначених впливом традиційної культури.

М.Селівачов,
доктор мистецтвознавства

 

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА
З НАРОДНОГО ДЕКОРАТИВНОГО МИСТЕЦТВА ПОЛІССЯ
а) Загальні праці
1. Гургула І. Народне мистецтво Полісся // Наша Батьківщина (Львів). — 1938. ?№ 4.
2. Гургула І. Пізнаваймо Полісся // Наша Батьківщина Львів). — 1937. ?№ 11. — С.245-249, іл.
3. Гродецкий М.Д. Кустарная промышленность Волынской губернии. Её настоящее и возможное будущее. — Житомир, 1901. — 40 с.
4. Данченко О.С. Народні майстри. — К.: Рад. школа, 1982. — 128 с.
5. Данченко Леся. Невмируще джерело. — К.: Мистецтво, 1975. — 192 с.
6. Древляни. Збірник статей і матеріалів з історії та культури Поліського краю. Вип . 1. — Львів, 1996.
7. Заглада Н. Відділ монографічного дослідження села (село Старосілля Остерського пов.). — К., 1930. — 80 с. (Всеукраїнська Академія наук. Провідник по музеї антропології та етнології ім. Хв. Вовка).
8. Київське Полісся. — К., 1989.
9. Колос С.Г. Традиції, стан і потреби художніх промислів України // НТЕ. — 1957. — №4. — С.109-120.
10. Кустарная промышленность Киевской губернии. — К., 1912. — 321 с.
11. Лащук Ю. Народне мистецтво Українського Полісся. — Львів: Каменяр, 1992. — 136 с.
12. Литвинова П.Я. Южно-русский народный орнамент: Вып. 1. Черниговская губ. Глуховской уезд. Узоры вышиванья, тканья и рисованья / Собрала и составила Пелагея Яковлевна Литвинова. — К.: Типография М.П. Фрица на Б. Владимирской ул., возле пам. св. Ирины соб. дом, 1878. — 13 с., 20 листов табл.
13. Литвинова П.Я. Южнорусский народный орнамент. Черниговская губерния (Уезды: Конотопский, Кролевецкий, Новгород-Северский и Стародубский), вып. 2 / Собрала и составила П.Я. Литвинова. С предисл. проф. Е.К. Редина. — Х.: Паровая типогр. и литогр. М. Зильберг и С-вья. Рыбная ул., дом №30-й, 1902. — 19 с. ил., 20 л. табл.
14. Народна культура зраненої землі: Каталог виставки «Пам'ятки історії та культури, зібрані в зоні Чорнобильської катастрофи» / Відповід. редактор Р.А. Омеляшко. — К.: Довіра, 1997. — С. 7.
15. Народне мистецтво українського Полісся. Каталог виставки з фондів Музею Івана Гончара / Передмова М.Селівачова. — К.: Музей Івана Гончара, 1996. — 36 с., іл.
16. Павлуцький Г. Історія українського орнаменту/ З передмовою Миколи Макаренка. — К.: Вид. УАН, 1927. — 28 с., ХІІ табл.
17. Північне лівобережжя та його культура XVIII-початку ХХ ст. Тези доп. та повідомлень наук. конф., присвяченої 100-річчю від дня народження історика мистецтва Ф.Л. Ернста. — Суми: редакційно-вид. відділ облуправління по пресі, 1991. — 92 с.
18. Під полиновою зорею: Фотонарис про історію та культуру Чорнобильського Полісся / Упорядники: Є.Аристов, Р.Омеляшко. — К.: АртЕк, 1996. — 160 с., іл.
19. Полесье. Материальная культура. — К.: Наук. думка, 1988. — 445 c., ил.
20. Полісся України: матеріали історико-етнографічного дослідження. Вип . 1. Київське Полісся. 1994 / Відпов. редактори С.Павлюк, М.Глушко. — Львів: Інститут народознавства НАНУ, 1997. — 260 с., іл .(Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, Культурологічна експедиція. Інститут народознавства НАНУ)
21. Полісся України: матеріали історико-етнографічного дослідження. Вип . 2. Овруччина. 1995 / Наукові редактори С.Павлюк, М.Глушко. — Львів: Інститут народознавства НАНУ, 1999. — 376 с., іл .(Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, Культурологічна експедиція. Інститут народознавства НАНУ)
22. Полісся: мова, культура, історія. — К., 1996
23. Рыбаков Б.А. Язычество древних славян.- М.: Наука, 1981. — 608 с.
24. Самойлович В.П. Народное архитектурное творчество по материалам Украинской ССР. — К.: Будівельник, 1977. — 232 с.
25. Селівачов М. До проблеми районування українського народного мистецтва (XVIII-XX ст.) // Mappa Mundi. Збірник наукових праць на пошану Ярослава Дашкевича з нагоди його 70-річчя. — Львів-Київ-Нью-Йорк: Вид-во М.П. Коць, 1996. — С. 576-586, карта.
26. Селівачов М., Моздир М., Федорук О., Кара-Васильєва Т. Народне мистецтво. Особливості становлення. Види і мистецька самобутність // Українці. Кн . 2. — Опішне: Українське народознавство, 1999. — С. 189-253.
27. Скрипник Г.А. Етнографічні музеї України. — К.: Наук. думка, 1989. — 304 с.
28. Хижняков В. Доклад Губернской Земской управы об ассигновании суммы в размере 1000 рублей на меры по улучшению в губернии производства гончарного, ткацкого и сапожного Черниговскому губернскому земскому собранию ХХVII очередной сессии // // Земский сборник Черниговской губ. — 1892. -№ 1. — Приложение. ? С. 1-59.
29. Selivachov M. Folk designs of Ukraine. — Kiev — Doncaster, 1985. — 64 p. б) деревообробництво
30. Білоус Л., Пуцко В. Хрест Ларіона Іваницького // Kолекції державного музею українського народного декоративного мистецтва 100 років: Збірник наукових праць / Відп. ред. М.Селівачов. — К.: Артек, 2001. -с. 57-62.
31. Будзан А.Ф., Юрченко П.Г. Різьблення на дереві та рогові // ІУМ. Т.3. — К., 1968. — С.355-364.
32. Грабовский Н.А. Древодельные промыслы Киевской губернии // Кустарная промышленность Киевской губернии. — Киев: Типогр. насл. К.Круглянского, 1912. — С.117-153.
33. Данченко О.С. Скульптура в дереві. Тетерівські різьбярі // Данченко О.С. Народні майстри. — К.: Радянська школа, 1982. — С.105-128.
34. Драган М. Українська декоративна різьба. — К.: Наук. думка, 1970. — 204 с., іл .
35. Каманин И. Придорожные кресты, иконы и статуи святых в селах Киевского уезда // АЛЮР. — 1904. — С.208.
36. Козакевич М.З. Дерев'яний посуд та вироби з лози, рогози і соломи. // Довідник по фондах Українського музею етнографії та художнього промислу АН УРСР. — К.: Видавництво АН УРСР, 1956. — С.100-113.
37. Корогодський Р. Відродження джерел // ОМ. — 1992. — №1. — С.38-40.
38. Лащук Ю. Різьбярство на Поліссі // Жовтень. — 1984. — №4. — С. 101-104.
39. Лащук Ю.П. Тетерівські різьбярі. // НТЕ — 1979 — №5. — С.99-100.
40. Придатко Т.О. Деревообробні промисли у центральних та східних областях України // НТЕ. — 1982. — №4. — С.32-35.
41. Пузанов Гр. Древодельные кустарные промыслы Черниговской губернии // Земский сборник Черниговской губернии. — 1893. ? №2. — С. 101-103.
42. Селівачов М.Р. Нові тенденції і проблеми деревообробного промислу // Художні промисли: теорія і практика. Збірник наукових праць. — К., 1985. — С.35-54.
43. Сементовский Н. Киев и его достопримечательности. — Киев, 1852 . — 254 с. [про іконорізний промисел у Києві - C.43, 48].
44. Степанова О.Т. Матеріали до вивчення української дерев'яної різьби. Дерев'яні різьбовані напрестольні хрести // Мистецтвознавство. Збірник 1 Харківської секції науково-дослідної кафедри мистецтвознавства, присвячується акад. М.Я. Маррові. — Х., 1928—1929. — С.107-127.
45. Таранушенко С. Українські народні меблі. // НТЕ. — 1957. — №2. — С.77-88, 17 рис.
46. Українське народне мистецтво. Різьба та розпис. Альбом / Упорядник Н.Д. Манучарова та ін. — К.: Держвидав образотворчого мистецтва і музлітератури УРСР, 1962. — С. 149, іл.
47. Шишкина О. Заметки и воспоминания русской путешественницы по России в 1845 году. — Часть І. — [Б./м.], [Б./р.]. — С. 243.[Про різьблені київські іконки].
48. Шульгина Л. «Коник». Прикраса на форму кінської голови та занепад її орнаментальної форми / Матеріали з с.Жукин Остерського повіту на Чернігівщині // Матеріали з етнології та антропології, т. XXI-XXII, ч.І. — Львів, 1929 — С.117-130.
В). Лозоплетіння
49. Дацун П. Плетіння з рослинних матеріалів // Довідник художніх промислів України. К.: Наук. думка, 1986.
50. Краткий обзор кустарных промыслов Черниговской губернии с приложением очерков по производству изделий из прута и кожевенному производству. — Чернигов, 1914. — С.32-46.
51. Лозоплетіння Галини Кучер / Автор-упорядник М.Р. Селівачов. — К.: Редакція вісника АНТ, 2001. — 28 с., іл. (Обухівська міська рада Київської обл. Київський державний інститут декоративно-прикладного мистецтва та дизайну ім. М.Бойчука. Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Рильського).
52. Орел Л. Лозоплетение на Украине // Декоративное искусство. — 1985. ? № 10. — С. 21-22.
53. Селівачов М. Проблеми сучасного розвитку лозоплетільного промислу: німецько-українські паралелі // Гончарівські читання (п'яті). Феноменологія українського народного мистецтва: форма і зміст. — К., 1998. — С. 113-115.
54. Селівачов М. Термінологія українського лозоплетіння // Українські термінологічні словники мистецтвознавства й етнології: Досвід складання, проблеми і перспективи підготовки. Науково-практична конференція, присвячена 100-річчю від дня народження М.Ф. Трохименка (19.ХІІ.1899 — 3.ХІ.1937). Київ, 19-20 грудня 1999. — К., 1999. — С. 47.
55. Селівачов М. Українське лозоплетіння // НТЕ. — 1987. — № 3 (травень-червень). — С. 41-50.
56. Чернышев Г.А. Организация и технологические процессы производства мебели из лозы и рогозы. — Киев, 1946.
57. Ющенко О.О. Виставка плетених виробів // НТЕ. — 1985. — № 1 (січень-лютий). — С. 92-93.
Г). Метал
58. Баран-Бутович С. Людвисарські вироби ХVІІ?ХVIII ст. у Чернігівському державному музеї. — Чернігів, 1930.
59. Боньковська С.М. Ковальство на Україні (ХІХ — початок ХХ ст.) — К.: Наук. думка, 1991. — 112 с.
60. Гуцало О. Надбанні хрести українських церков ХVІІ?ХVIII вв // Збірник секції мистецтв. Т. 1. — К., 1921. — С. 31-42.
61. Данилюк Архип. Світло погаслих посвітів. Ж. — 1979. — № 11. — С. 126-130.
62. Данковська Р.С. Українські народні світильники. — Х., 1927.
63. Долинський Л. Російський і український художній метал у колекціях Музею етнографії та художнього промислу. — МЕХП. Вип. 1. — С. 71-87.
64. Дроздов В. Датоване культову срібло ХVІІ ст. в Чернігівському державному музеї // Чернігів і північне лівобережжя. — [К.], 1928. — С. 325-346.
65. Жолтовский П. Украинские вотумы // Декоративное искусство СССР. — 1973. — № 3. — С. 56-57.
66. Жолтовський П. Художнє лиття на Україні ХІV?ХVIII ст. — К.: Наукова думка, 1973. — 173 с., іл.
67. Жолтовський П. Художній метал. — К.: Мистецтво, 1972. — 114 с., іл.
68. Зязєва Л., Предтеченська З. Золотарство Лівобережної України // Українське мистецтвознавство. Вип. 5. — 1971. — С. 122-129.
69. Лащук Ю. Чи кували мечі в Харалузі? // Жовтень. — 1985. — № 8. — С. 91-94.
70. Мельничук С.Т. Основні напрямки розвитку художнього металу на Україні в кінці ХІХ — на початку ХХ ст. // Високе призначення радянського мистецтва. — Львів, 1975. — С. 110-114.
71. Модзалевский В.Л. Судьба малороссийских пушкарей // Труды Черниговской губернской ученой архивной комиссии. Вып. 11. — Чернигов, 1915.
72. Модзалевський В. До історії українського ліярництва // Збірник секції мистецтв. Т. 1. — К., 1921. — С. 3-23.
73. Перетц В.И. О некоторых основаниях для датировки древнерусского медного литья. — Л., 1933
74. Петренко М.З. Українське золотарство ХVІ?ХVIII ст. — К.: Наукова думка, 1970. — 208 с., іл.
75. Сидоренко В.О. З історії селянсько-козацької артилерії часів визвольної війни українського народу 1648?1654 рр. // Праці Київського державного історичного музею.Вип . 1. — К., 1958. — С. 99-118.
76. Сидоренко В.О. Зброя ХVІ?ХVIII ст. на Україні — пам'ятка історії та мистецтва. ? К.: Українське товариств охорони пам'яток історії та культури, 1970. — 20 с .
77. Спаський І. Дукати і дукачі України. — К.: Наукова думка, 1970. — 168 с., іл.
78. Холостенко Н. Украинская чеканка ХVIII века// Декоративное искусство СССР. — 1969. — № 8. — С. 42-43.
79. Щербаківський Д. Готичні мотиви в українському золотарстві // Україна. — 1924. — Кн. 4.
80. Щербаківський Д . Золотарська оправа книжки в ХVІ?ХІХ століттях на Україні // Бібліологічні вісті (Київ). — 1924. — С.101-113.
81. Щербаківський Д. Оправа книжок у київських золотарів ХVІІ і ХVIII ст. // Труди Інституту книгознавства. Т. 1. ? 1926
82. Яремич С.П. Наглавные кресты ХVІІ и ХVIII ст. киевских церквей // Археологическая летопись южной России (Киев). — 1904. ? № 1-2. — С. 31-36.