Традиційна прозова творчість

Уже сама назва Полісся дає творчий поштовх уяві, яка малює непрохідні пущі, темні зіниці озер, оксамитову зелень боліт...

Про цей край та його мешканців згадував ще у V ст. до Різдва Христового грецький історик Геродот, згодом про нього йшлося у Галицько-Волинському літописі ХІІІ ст. А переказ про плем'я древлян, покараних княгинею Ольгою за вбивство її чоловіка, донесла до нас «Повість минулих літ».

Природні умови, обмеженість шляхів сполучення, а відтак певна ізольованість мешканців від цивілізаційних процесів сприяли консервації тут традиційного побуту, уявлень, звичаїв та обрядів, що сягають своїм корінням сивої давнини. Ці особливості властиві традиційній прозі, якою багатий поліський фольклор. Казки, анекдоти, легенди, перекази, оповідання, надбання народної афористики (прислів'я та приказки, загадки), різноманітні примовки, що акумулюють багатовіковий досвід народу, і нині є складовою щоденного побутового спілкування. Архаїчні уявлення та риси міфологічного світогляду, складне поєднання християнських і дохристиянських вірувань відбиваються у давніх за походженням, а нині вже майже реліктових явищах — ворожіннях, голосіннях, замовляннях.

Починаючи з ХІХ ст., дослідники й збирачі фольклору активно записували на Поліссі й публікували у фольклорних збірниках зразки народної прози. Серед цих подвижників і популяризаторів народної словесності — Борис Грінченко, Олексій Малинка, Софія Рокоссовська. У ХХ ст. зібрання фольклорної прози Полісся поповнилися записами Василя Кравченка, Івана Гурина, Григорія Аркушина та Віктора Давидюка, Олексія Ошуркевича та інших. Багатий фольклорний матеріал було зібрано в процесі етнолінгвістичних студій під керівництвом відомого дослідника Микити Толстого.

Прозова творчість Полісся надзвичайно колоритна. Вона не лише зберігає історичну пам'ять народу, є справжньою окрасою щоденного побутового спілкування людей, надає йому поетичної принадності та виразності. Недаремно ж Іван Франко закликав дослуховуватися до розмов простих людей, що вони їх ведуть, «шапок не скидаючи».
У багатьох народів до найдавніших словесних зразків культури належать міфи. В українському фольклорі період міфологічного світогляду не залишив цілісної міфопоетичної спадщини, проте рудименти архаїчних міфологічних уявлень збереглися в мові, обрядовій практиці, а також у численних прозових творах, основу яких складають міфологічні уявлення та сюжети.

Міфологічні легенди, сюжети й образи яких були упродовж віків утримувані пам'яттю народу, дають уявлення про персонажів так званої «нижчої» міфології — володарів лісу, поля, хати тощо. Міфологічні меморати (спогади) та фабулати (сюжетні оповіді) розповідають про незвичайних істот — домовиків, лісовиків, русалок, потерчат або ж про людей із надприродними здібностями, які здатні перетворюватися на різних тварин чи предмети, наводити мару, чаклувати, — відьом, вовкулаків, чаклунів, а також чортів, мерців, блуд, ляк, чуму та ін.

Найбільш повно первісний світогляд відбивають легенди. Проте якщо їхній найдавніший шар сягає міфології, то значна частина пізніших сюжетів пов'язані з християнською традицією та апокрифічними переказами. Легендам властиві елементи фантастики (вони змальовують дивовижні події та незвичайних персонажів), моралізаторське, повчальне начало. Адже легенди розраховані на те, що їхній слухач готовий у них повірити. Поліські легенди розповідають і про створення світу (наприклад, про походження тварин, рослин, окремих елементів ландшафту), і про персонажів християнської історії, і про історичні постаті відносно недалекого минулого. Джерелом незвичайності й фантастики, які обов'язково присутні у цих творах, стають власне міфологічні уявлення. Проте якщо в легендах міфологічне начало є стрижневим, визначальним, то перекази інколи зовсім його позбавлені. Їхній зміст має риси буденності, зображені події не викликають сумніву щодо їх достовірності, а значна їх частина присвячена історичним подіям та персонажам.

Міфологічну свідомість своєрідно відбивають також замовляння, що належать до найдавніших зразків українського фольклору. Вони, як ніякий інший фольклорний жанр, доносять до нас первісну віру в магію слова. Зрештою, це чи не єдиний жанр, який і донині зберіг властиву міфові єдність слова та сакральної дії, коли озвучення тексту було засобом впливу на оточуючий світ. У цьому виявляється прадавня віра у слово впливове, здатне спричиняти добро чи зло. Промовлене тим, хто володів особливим знанням та даром, причому в певний сакральний час, звернене до небесних і земних стихій, замовляння зберігає в собі віру в Природу як Бога, що обумовлює людське існування. На думку Ф. Колесси, «основою заговору була обрядова магічна дія, чари... що часто виявляються імітаційними рухами (наслідуванням), причому могло спершу й обходитися без слів, або слова грали тільки незначну ролю — пояснення дії чи бажання».
Світ замовлянь для нас особливий і таємничий. У ньому все взаємопов'язане, але не причинно-наслідковим зв'язком. Все існує суміжно, світи макро- і мікрокосму дивовижно асоціативно поєднуються, тому й чуємо в замовлянні: «Мрець у землі, камінь у воді, а місяць на небі. Коли ці три речі докупи зійдуться, тоді зуби заболять живущого раба Божого...»

Язичницьке світосприйняття з часом злилося із християнською мораллю — і ми вже зустрічаємо згадки про Христа, християнських святих, проголошення «Отче наш» і под.

Замовляння практикувалися майже в усіх сферах життя — у лікуванні, в особистому житті (любовні), в побутово-господарській і навіть соціальній практиці (останні утворилися найпізніше).

Щира віра в магічну силу слова, властива первісній людині, поступово втрачається, проте відомі й нашим сучасникам побажання, благословення та прокльони зберігають живу згадку про неї.

Глибин давньої міфологічної свідомості сягають своєю поетикою і казки, які мають багато спільного в уселюдському масштабі, проте на теренах етнографічних реґіонів вирізняються специфічними рисами. Казки були створені людиною вже на ранніх етапах розвитку суспільної думки, коли предки міфологізували навколишній світ, олюднювали природу, своєрідно розуміли взаємини між реальним та потойбічним світом. Завдяки цьому у казці витворився «свій» час і простір, сформувалася особлива поетика, закони якої добре відомі кожному, хто в дитинстві з нетерпінням чекав цікавої та захоплюючої розповіді про богатирів і царівен, про зміїв та чаклунів, ледве почувши традиційний казковий вступ.

Казки про тварин, що нерідко визначалися як байки, є чи не найдавнішою формою казкового епосу. За своїм походженням вони досить неоднорідні. Значна частина сюжетів походить ще з первісної доби, від тотемічних міфів, які пов'язували походження тієї чи іншої людської спільноти від тварини-тотема, що був покровителем роду і втілював душу померлого предка. Не викликала сумніву й можливість реінкарнації — перевтілення з людської подоби у тваринну, що відбувалося по смерті людини. На основі таких уявлень постали міфи, які в процесі втрати сакрального характеру та відповідних функцій ставали джерелом сюжетів казок про тварин. Протягом віків репертуар тваринного епосу поповнювався з різноманітних джерел, в тому числі й з фольклорних та літературних скарбниць інших народів. На різних історичних етапах казкова традиція засвоїла окремі сюжети, відомі вже «Панчатантрі», також багато сюжетів байок Езопа та ряду літературних творів середньовічної Європи, які, в свою чергу, акумулювали фольклорний досвід багатьох народів.

Характерною рисою таких сюжетів є хитрість та витівка, безпосередньо пов'язані з трікстерським началом (трікстер — сміховий двійник культурного героя) у міфології. При цьому перевага неодмінно надається непоказному, часто слабкому (проте кмітливому) персонажу, який перемагає завдяки своєму розуму. І якщо на первісних стадіях розвитку тваринного епосу його твори могли виконувати магічну функцію, то згодом на перший план дедалі помітніше виходить дидактична та естетична функції. Казка все частіше стала виконувати роль соціальної сатири, вчила розрізняти добро та зло. Це відбувалося одночасно із змінами в характері побутування казки та в колі її носіїв — з дорослої аудиторії казка майже повністю перейшла до дитячої.

Традиційні герої казок про тварин — лис, вовк, ведмідь, заєць, собака, кіт, півень — є виразниками певного соціально психологічного типу. Так, лис — це алегоричне втілення хитрості, підступності, вовк — обмеженості, недолугості, ведмідь — вайлуватості та недоумкуватості, а заєць — боягузства. Проте розподіл цей умовний, може відповідати реальним рисам тварин або ж суперечити правді. Тому при сприйнятті чи вивченні казки важливо враховувати, до епосу якого народу вона належить. Адже відомо, що в казках інших народів, наприклад, тваринами — символами хитрості є пацюк, койот, кролик тощо.

Поетика казок про тварин має ряд визначальних рис. У них, скажімо, широко використовується кумулятивний принцип композиції, як, зокрема, у відомій казочці про курочку-рябу. Поліська традиція зберегла й досі цю казку в її розлогій, майже забутій всіма формі, де епізод з розбитим яйцем неодноразово переповідається одним персонажем іншому, щоразу підкреслюючи і увиразнюючи трагізм зображуваної ситуації. Таким чином, відома всім коротенька казочка побутує у вигляді оповіді, події якої захоплюють все більше й більше коло персонажів.
Значна частина казок про тварин має діалогічну будову. Це дає оповідачам можливість драматизувати оповідь. Майстерні виконавці жестикулюють, змінюють інтонацію і тембр, імітуючи голоси різних тварин, а іноді й співають. Саме такий варіант казки про котика та півника з пісенною вставкою вдалося зафіксувати Лесі Українці.
Наявність пісенних вставок в казках заслуговує особливої уваги, оскільки є рисою архаїчної поетики, а отже свідчить про їхнє давнє походження. Втративши міфологічне й магічне значення, набули естетичної функції, перетворились на вишукану прикрасу казки.

Особливості художнього світу фантастичних казок також значною мірою завдячують рисам міфологічного мислення. Їх герої — звичайні або наділені неприродною силою люди, яким протистоять Баба-яга, змій та інші уявні персонажі, що є персоніфікованим злом. Перемога добра над цим злом є естетичним законом казки. Вона досягається не лише зусиллями героя, але й завдяки чудесній допомозі ззовні — вдячні тварини-помічники виконують за героя непосильні для людини завдання, приходять йому на допомогу в скрутний час. Персонажі казки часто користуються чарівними предметами і засобами: кидають позад себе гребінь чи щітку, аби створити перешкоду і втекти від переслідувача; за допомогою чудесного рушника будують міст через море і т.ін.

Позитивним героєм казки здебільшого виявляється третій син, який спочатку змальований як дурник, не вартий доброго слова. Такий вибір не випадковий — він зумовлений симпатією народу до приниженого та скривдженого, чия перемога в казці завжди пов'язана з торжеством добра над злом.

Міфологічні уявлення, анімістичні та тотемічні вірування, культ померлих та інші риси первісного світогляду, які з плином часу втрачали свою актуальність, поступово ставали джерелом казкової фантастики.

Чарівні казки мають особливу стилістичну форму, що відрізняє їх від казок про тварин та побутових. Їм властиві вступні, заключні та серединні формули, типові вирази казкаря чи героїв, а також численні повтори, які є характерною рисою фольклорного стилю. Вони увиразнюють художньо-естетичний зміст казки (наприклад, підкреслюють богатирську силу героя, його витривалість) або ж уповільнюють дію чи надають їй максимального напруження.

Час і простір фантастичної казки також особливі. Нерідко це дається взнаки вже у вступній формулі, яка переносить нас у казковий світ. Серед нечисленних записів фантастичних казок Полісся, на відміну від інших регіонів України, рідко трапляються твори з розлогим вступом, що налаштовує слухача на сприйняття казкових подій, як от: «Було це в сімдесят сьомій державі, за скляними горами, за молочними ріками». Здебільшого така вступна формула спрощується: «В деякому царстві, в деякому государстві...».

Фінальні ж формули казки (часто вони мають виразне іронічне забарвлення) ніби повертають слухача до реального світу, є своєрідним сигналом, що відзначає кінець оповіді з її незвичайними подіями: «І я там був, мед-вино пив; по бороді текло, а на душі не було. І там вельми великі люде: а я вліз у хату, а вони мене й не бачать. Стали вони зам[і]тати хату, і мене замели, і вкинули в сміття, і напхали тим сміттям гармату, і мене впихнули туди, да як стрельнули, дак я аж сюди залетів».

Побутові казки, на відміну від фантастичних, ніби умисне підкреслюють буденність зображених персонажів та подій. Однак така реальність є тільки позірною. У побутовій казці, як і в казці взагалі, добро завжди перемагає зло, проте, на відміну від дійсності, казковий герой (селянин-бідняк, наймит) завжди бере гору над своїм соціальним антиподом (багачем).

Оскільки упродовж тривалого часу казка була розвагою переважно селян, то природно, що глузує вона насамперед з пана, багатія, який найчастіше зображений як нетямущий, обмежений, нездатний самостійно вийти із скрутного становища.

Образ дурня у побутовій казці цікавий і неоднозначний. У ньому простежуємо закорінені в архаїчному світогляді риси, як-от: наївне олюднення природи, довірливість, що з погляду більш пізнього класового суспільства однозначно сприймалися як недоумкуватість. Кумедно виглядає дурень, що продає бичка березі чи одягає горщики на стовпчики замість шапок, проте симпатія казкаря та його слухачів до цього героя не випадкова. Адже водночас він демонструє доброту й людяність, яких так часто бракує прагматичному світові.

На пізніших стадіях розвитку побутові казки набули рис соціальної сатири. Їх об'єктом стали людські вади — скнарість, жіноча балакучість, лінивство, перелюб тощо.

Народна сміхова культура Полісся багата й на анекдоти — сповнені життєдайного гумору короткі дотепні оповіді, для яких немає заборонених тем. Вони в доступній для широкого слухацького і читацького загалу сприйняття лаконічній гумористичній формі, допомагають побачити абсурдні сторони буття, а відтак — застерігають людину від помилок.
Нестандартні події та ситуації змальовують також небилиці, що, власне, й покликані зобразити алогічний, ніби відбитий у кривому дзеркалі, світ. Небилиці можуть бути прозовими (часом вони навіть становлять частину «казки без правди») або віршованими чи пісенними. Майстерність оповідача небилиці полягає в тому, щоб у ній не було й слова правди — саме так мусять розказати небилицю герої однієї з казок, аби здобути в лісі вогонь від старого дідуся. Мотиви небилиць виразно вчуваються у завершальних формулах казок як от: «...коромислом сіно косять, оберемком воду носять...» «...посадили мене до стіни плечима та й дали їсти пирога з очима...». Насмішка, що звучить в них, повертає слухача з казкового до реального світу.

У небилицях дійсність свідомо спотворена, порушені природні причинно-наслідкові зв'язки, хронологія подій, властивості речей тощо. І хоч значна частина небилиць, як і казок, побутують у фольклорних системах багатьох народів, специфічний український побут та особливості життя українського селянина усе ж прочитуються за багатьма незвичними деталями: «Був собі та не мав собі, затесав собі тесана та нетесана… То ж подарував мені дід вола. Як пойшов я тим волом орати, та наорав на припечку на три горшки кваші. Та вродили верби, та зацвіли раки, та поспіли уюни. Як поліз я тих уюнів трусити: трушу та трушу та натрусив повну папушу тютюну. Пов'язав я той тютюн і продав по три копійки голова в голову. Та купив я руно вовни, та покроїв заступом свиту, та приставив до подушки комір, дак вийшли такі штани, що й не підоймеш».

В українській народній творчості популярна небилиця «Як ми з дідом хазяйнували». Вона, як і інші традиційні сюжети, добре відома й на Поліссі, де зафіксовано численні зразки небилиць.

Колоритною окрасою нашої розмовної мови є прислів'я та приказки, які акумулють багатовіковий досвід народу, його моральні настанови, узагальнюють спостереження над світом природи та розвитком суспільства. Нині, як і багато віків тому, ми послуговуємося цими перлинами народної мудрості. Запорукою їхнього тривалого життя є змістова багатоплановість, адже глибока образність, широкий спектр закодованих у прислів'ях та приказках переносних значень актуалізується в процесі живого функціонування творів, коли оповідач застосовує їх «до слова» в тій чи іншій життєвій ситуації: «Аби вода, а жаби будуть»; «Не дай Боже, свині роги — всю череду переколе»; «Бабина гривня всім людям дивна»; «Що громаді, те й бабі». Такі образні переносні значення обіймають весь обшир людських взаємин, характерів та особливостей людської психології, явищ та реалій суспільного буття. Саме завдяки своїй образній узагальненості прислів'я та приказки стали одним із найбільш універсальних (за змістом) та водночас національно та реґіонально конотованих жанрів.

Як і інші фольклорні жанри, прислів'я та приказки тісно пов'язані з іншими виявами традиційної культури. Чи не найвиразніше виявляється цей зв'язок з побутовою казкою та анекдотом — з них походить значна частина прислів'їв та приказок: «Шити, білити, а завтра Великдень». Часом твір, що дав життя афористичному виразу, забувається, а сам афоризм продовжує жити: «Смачна каша!» — «Хіба ти їв?» — «Ні не їв!» — «А по чім же ти знаєш?» — «Чули, як говорили, що бачили, як їли!».

Так само, як і прислів'я та приказки, популярними у народній словесності є загадки. Їх виявляємо і в казці, і в баладі, і у весільному обряді, і в календарних обрядових піснях, і в легендах. Водночас це самостійні твори, дуже давні за походженням, проте актуальні й нині. На архаїчних стадіях розвитку людського суспільства загадки могли бути і засобом навчання таємній мові, коли об'єкт не можна було називати своїм ім'ям, і способом перевірки здібностей людини, що було особливо важливо, наприклад, у так званих «обрядах переходу», коли людина змінювала свій статус. Численні важкі завдання в казках є фактично загадками або жанрово межують з ними. Лише посвячений, якому були відомі приховані, закодовані значення слів, міг зрозуміти суть завдання і виконати його. Чи не найвідомішим із таких сьогодні є фольклорний мотив відгадування загадок дівкою-семиліткою (саме ім'я якої вказує на віковий обрядовий перехід) у казках: «Що то росте без коріння? / Що плететься вверх деревця? / Що то грає — голос має? / Що то плаче, сліз немає? / Що то світить круту гору? / Що то біжить без прогону? / Що то цвіте без колосу? / Що то січе русу косу?»

Загадка, яку Аристотель визначав як вправно побудовану метафору, побудована на багатозначності слів. За її буденним змістом часто прихований інший, первісно пов'язаний з міфологічними уявленнями наших предків. Взагалі ж у загадках, за спостереженням О. Потебні, нерідко застосовується загальнофольклорна символіка. Тому, навіть втративши з часом обрядову функцію, загадки продовжують використовуватися для розвитку кмітливості, спостережливості, асоціативного мислення.

На жаль, історія майже не донесла до нас відомостей про казкарів минулих сторіч, проте майстерні оповідачі живуть і нині. Так, під час останніх експедиційних виїздів, наприклад, до села Плоске на Чернігівщині, збирачі відшукали таких народних знавців казок, леґенд, анекдотів. Серед них, наприклад, казкар Микола Труш, який виріс у родині, де любили й знали казки. Він зумів передати це знання своїм онукам. Від цього талановитого чоловіка записано фантастичні казки, які майже цілковито збігаються із їх записами, здійсненими у цьому ж селі за сто років до того О. Малинкою. Прекрасними, емоційними і колоритними оповідачками є також односельці М.Труша Мотря Перепечай, Докія Компанець та ін. Творча діяльність цих людей є запорукою існування фольклору, адже вони дають життя творам, що зберігаються в скарбниці народної пам'яті упродовж віків.

 Л.Бріцина, Г.Довженок,
кандидати філологічних наук

Література:

1. Бріцина О.Ю. Українська народна соціально-побутова казка: (Специфіка та функціонування). — К.: Наукова думка, 1989.
2. Ви, зорі-зориці…: Українська народна магічна поезія: (Замовляння). — К., 1991.
3. Гринченко Б. Д. Из уст народа: Малорусские рассказы, сказки и пр. — Чернигов, 1902.
4. Дунаєвська Л. Ф. Українська народна казка. — К.: Вид-во при Київському державному університеті видавничого об'єднання «Вища школа», 1997.
5. Дунаєвська Л. Ф. Українська народна проза (легенда, казка): Еволюція епічних традицій. — К.: [Київський університет ім. Т. Шевченка], 1997.
6. Загадки / Упоряд., вступ. стаття і прим. І.П. Березовського. — К.: Наукова думка, 1963.
7. Золота скриня: Народні легенди й перкази з Північної Волині й Західного Полісся / Зібрав і впорядкував Віктор Давидюк. — Луцьк: Вежа, 1996.
8. Казки про тварин / Упоряд., вступ. стаття та прим. І.П. Березовського. — К.: Наукова думка, 1976.
9. Легенди та перекази / Упоряд. та прим. А.Л. Іоаніді. — К., 1985.
10. Полесский этнолингвистический сборник. — М.: Наука, 1983.
11. Поліська дома: Фольклорно-діалектологічний збірник. (Посібник для вчителів) / Упорядкування В. Давидюка і Г. Аркушина. — Вип. І. — Луцьк, 1991.
12. Прислів'я та приказки: Природа. Господарська діяльність/ Упоряд. М.М. Пазяк. — К., 1989.
13. Прислів'я та приказки: Людина. Родинне життя. Риси характеру
/ Упоряд. М.М. Пазяк. — К., 1990.
14. Прислів'я та приказки: Взаємини між людьми / Упоряд. М.М. Пазяк.
К., 1991.
15. Сборник материалов по малорусскому фольклору / Собр. Ал. Н.
Малинка. — Чернигов, 1902.
16. Этнографические материалы, собранные В.Гр. Кравченко в Волынской и соседних с ней губерниях // Труды Общества исследователей Волыни. — Т. ХІІ. — Житомир, 1914.
17. Этнографические материалы, собранные в Черниговской и соседних с ней губерниях: Рассказы, сказки, предания, пословицы, загадки и пр. — Вып. І. — Чернигов, 1895.
18. Этнографические материалы, собранные в Черниговской и соседних с ней губерниях: Рассказы, сказки, предания, пословицы, загадки и пр. — Вып. ІІ. — Чернигов, 1897.