Традиційна пісенна культура Полісся

Полісся — територія з автохтонним східнослов'янським населенням, у минулому мінімально охопленим міграціями. Сьогодні це один «з найбільш архаїчних в етнокультурному відношенні регіонів слов'янського світу, що зберігає [...]мовні, обрядові, фольклорні релікти минулих віків». Високий ступінь збереженості музичного фольклору дозволив етномузикологам виявити на Поліссі «історично найбільш ранні й, очевидно, кореневі традиційні форми пісенного мистецтва східних слов'ян». У 30-х рр. тут працювали видатні українські та російські вчені К.Квітка, Є.Гіппіус, З.Евальд, Ф.Колесса, протягом останніх 20-ти років проводиться фронтальне обстеження поліської традиційної музики в ході експедицій Національної музи-чної академії України ім. П.І.Чайковського (Київ), Львівської державної музичної академії ім. М.Лисенка та Культурологічної Міністерства з питань надзвичайних ситуацій.
Зібрані матеріали дозволяють виокремити у пісенній культурі Полісся три функціонально-стилістичні групи: а) ран-ньотрадиційні наспіви (переважно приурочені до певних ритуалів), б) традиційна (старовинна) лірика (неприурочені або умовно приурочені пісні), в) мелодії пізньої традиції (їх можна хронологічно окреслити межами ХІХ-ХХ ст.). Найпотужніший пласт складають ранньотрадиційні наспіви — він є базовим для музичної стилістики цього регіону, тому заслуговує особливої уваги.

Ранньотрадиційні наспіви

Мелодії ранньої традиції мають витоки у культурі поганської доби, більшість їх закріплена за певними датами й термі-нами календарного обрядового циклу (Різдво, Великий Піст, Трійця, Купало, жнива тощо), пов'язана з оказіональними (на-приклад, «викликання дощу» чи «відвертання хмари») та родинними ритуалами (хрестини, весілля, похорон).

Первісна функція таких наспівів — магічна: вони мали впливати на сили природи з метою підпорядкувати їх потребам людської спільноти, також регулювати соціальні відносини (наприклад, знешкоджувати чаклунів тощо).
Обрядовими діями відзначалися певні стани в житті природи, від яких залежав успіх вирощування врожаю: дні зимового й літнього сонцестояння (святки й Купала), кінець зими — початок весни, перехід від весни до літа (троїцький період), пора визрівання й збору врожаю (жнива). Періоди між сезонами вважалися перехідними, кризовими — в цей час відкривався кордон між двома світами й на «цьому світі» з'являлися представники «того світу». Їх спочатку з пошаною зустрічали (обряд «зустріч весни»), годували (обряди колядування, «водіння Куста»), визначений час співіснували з ними, а по закінченні транзитного періоду випроводжали («проводи Зими», «проводи Русалок»), знищували атрибути перебування «предків» (спалювання «відьми» на Купала, розривання вбрання Куста). Кордон між світами повинен був знову закритися, а потойбічні сили мали відійти до місця свого постійного перебування.

На Поліссі «культ предків» був дуже розвиненим. Ще й сьогодні поліщукам, народженим у 1910-20-х роках, відома магія ритуального спілкування з померлими. Поліські жінки, які за щоденними турботами роками не вибирались за межі свого села, загубленого серед соснових борів й нескінченних боліт, в скрутну хвилину зверталися за допомогою до всевладних «дідів». Ті, як дізнаємося з фольклорних текстів, мешкали за хмарами й опікувалися живими родичами, навідуючись до них у певні дні:
Попуд лісом темна хмара, йа в тий хмарі мий батенько,
Попид хмарою ходить, із хмарою говорить:
— Ой хмаронько, ой мамонько, обийди чисте поле,
Моє дитьо в чистом полю, на чужому загону...
(співається у жнива, записано у 1984 р. в с.Дубчиці Зарічненського району Рівненської обл.)

…Гості мої жаданиї — батько й мати з України [у розумінні поліщуків - з далеких країв]
Вчора пізно приєхали, сьодні рано од'єщають, [нічні гості - померлі батьки жниці]
Од'єщавши приказвають: — Горуй, дитьо, горуй, дитки свої мали годуй…
(співається у жнива, записано у 1986 р. в с.Прикладники Зарічненського району Рівненської обл.)

Вийди, дєдоньку, та й на юлоньку. Приспів: Щодрий вечор, добрий вечор!
Послухай Того, хто в хмарці гуде, пчілоньки веде…
(щедрівка, записано у 1989 р. в с.Хоцунь Любешівського району Волинської обл.)

Одним з найвпливовіших способів спілкування з представниками «того світу» став обрядовий спів — надзвичайно голосне (на межі крику) виконання магічних пісенних заклинань. Разом із ритуальними акціями, що підсилювали їх дію, специфічним місцем і часом застосування обрядовий спів мав величезну силу — життєтворчу і руйнівну, залежно від того, на що був спря-мований. Він використовувався не у всіх обрядах, а головним чином у тих, які у землеробських суспільствах пов'язуються з отриманням врожаю. Тому взимку, коли земля спить, голосного співу майже не чути, натомість у весняно-літній час інтенсив-ність обрядового співу різко зростає.

У східнослов'янських традиціях магічні календарні пісні виконувалися майже виключно жінками: ранньою весною — незаміжніми дівчатами, пісні троїцько-купальського циклу співали переважно дівчата й молодиці, влітку, у час визрівання хлібів — заміжні жінки виконували жнивні пісні. Єдина пора, коли у відправі ритуалів брали участь діти й чоловіки — це зміна старого й нового року. Початок річного циклу, що тепер припадає на Святки, відзначений «парадом» всіх основних статево-вікових і соціальних груп традиційного суспільства: це знаходить вираження у багатократності повторення ритуального обходу дворів колядниками різного складу — дітьми, дівчатами, хлопцями, чоловіками, заміжніми жінками — кожних зі своїм репертуаром.

Традиція ритуального спілкування з духами природи через спів-крик сформувала ориґінальні співочі тембри. Завдяки магічній функції наспівів специфічна манера їх виконання збереглася й дотепер: поліські ранньотрадиційні мелодії співаються грудним, дещо «дикуватим» тембром з блискавичними переключеннями голосу в головний регістр. Вони насичені акцентова-ними ритмами, мелодичною орнаментикою, специфічними вигуками. Магія колективного ритуального співу — злиття в єдиному унісоні яскравих жіночих голосів — справляє містичне враження як на виконавців, так і на слухачів. Чарує розмаїття тембрів, свіжість музичних інтонацій, майже не знаних навіть у професійних музичній традиції. У пізніші часи така манера знайшла використання і в ліричних мелодіях.
Визначити хронологічні межі формування мелодій найстаршого історико-стилістичного пласту практично неможливо, тим більше що процес їх усного, а значить — варіантного, оновленого відтворення на Поліссі подекуди триває і нині. Можемо лише відрізняти ранньотрадиційні наспіви від пісень новіших стилів за їх особливими музичними морфологічними характери-стиками.

Основними морфологічними характеристиками ранньотрадиційних наспівів є типова музично-ритмічна формула (хара-ктерний для певного жанру ритмічний малюнок), відповідна їй силабо-ритмічна форма вірша, специфічні лади (звуковий об'єм вузького звукового діапазону — не більше 5-6 звуків, найчастіше — 3-4-и-звукові звукоряди), унісонно-гетерофонічна фактура (усі співаки виконують принципово одноголосну мелодію, але час від часу хтось з них тимчасово «відхиляється» на інші звуки, утворюючи варіант мелодичної лінії). До кожного такого формульного наспіву, як правило, долучається значна кількість поетичних текстів відповідної тематики. Нерідко діапазон сюжетів буває дуже широким — більше 50-ти на одну мелодію.
Таким чином нині, на початку третього тисячоліття на Поліссі зберігаються старовинні форми музикування, що мають у своїй основі світоглядні уявлення язичницьких часів. Елементи архаїчного світосприйняття простежуються у потребі поліських жителів відтворювати давні ритуали, пов'язані із землеробським календарем, супроводжуючи найважливіші з цих ритуалів співом. Подамо короткий огляд основних обрядових подій, типових для Полісся, та пов'язаних з ними пісень.

Особливе значення серед ритуальних дійств поліщуків мав початок нового року, що колись припадав на весну, згодом був перенесений на зиму — на дні «повороту сонця на літо», а в наш час приурочений до Різдва Христового та зимових святок. Головні обряди зимових святок — обходи дворів на Різдво (колядування) і на Василя (щедрування). Сенс обрядів полягав у магічному заклинанні добра на весь наступний рік за допомогою «дідів-предків», що їх уособлювали колядники. Колядний обряд, зокрема, є прямим відображенням прибуття духів предків та їх ритуального годування-"задобрювання". Це стосується і інших обхідних ритуалів, наприклад, «водіння Куста».
Побажання добробуту господареві та його сім'ї є характерною рисою зимових пісень. В окремих регіонах Полісся (Ки-ївське, Чернігівське, окремі села на Рівненщині) під Новий рік хлопці водили по хатах веселу й водночас страшнувату «Козу» («Коза» ляпала дерев'яною щелепою, лякаючи дітей) з виставою про її «смерть і воскресіння».
На відміну від весняно-літніх свят, що зберегли виразний відгомін язичницького світосприйняття, сучасний зимовий святковий цикл значною мірою християнізований: часи європейського ренесансу і бароко збагатили колядки розповідями про народження Христа та інші біблійні події з канонічних й апокрифічних Євангелій.
Сьогодні мелодії періоду зимових святок утворюють конгломерат стилістично різноманітних творів — від примітивних напівдекламаційних дитячих щедрівок до багатоголосих мішаних хорів, позначених впливом церковної культури . Традиційні поліські колядки зазвичай одноголосно-гетерофонні, виконуються, як правило, під вікнами у закличній манері — щоб господа-реві було добре чути побажання колядників. Дівочі й парубоцькі громади колядували окремо, нерідко у супроводі скрипки.

Відомо, що в давнину початок року припадав на весну. Сліди цього й досі проглядаються у календарних обрядах полі-щуків: весна сприймається ними як початок нового хліборобсько-господарського циклу. Прихід весни на Поліссі супрово-джують архаїчні ритуали, яких вже майже не зустрічаємо на інших українських територіях. Так, на Пінщині ранньої весни — «єк ще но сниг ізлізе» — всім селом «гонили зиму»: стукотіли кийками об паркани, викидали непотріб (деркачі, стоптані постоли) на річку, щоб плив за водою до іншого світу, куди випроваджувалася «Зима», гукали й співали: «Іди, Зима, под піч! А ти, Весно, да на покуттє!..»

Ще й сьогодні поліщуки вважають, що весна не наступить, якщо жінки не закличуть її голосним співом-криком на від-критому повітрі, звертаючись до одного з таємничих язичницьких повелителів природи з проханням відімкнути літо і випустити на землю тепло: «Володар-Володар! Одчиняй ворота!». Давні люди уявляли, що літо та тепло зачинені за високими ворітьми там, де живуть всевладні духи предків. Закликати весну могли лише дівчата — тільки їхні молоді дзвінкі голоси могли долинути до грізного повелителя…

Веснянки-заклички найбільшою мірою виявляють специфіку давніх співочих ритуалів: це наспіви з 3-4-х тонів, виконувані на межі крику — колишні язичницькі формули-заклинання. Жіночі голоси прагнуть злитися до унісону, подекуди розгалужуючись на терпкі незвичні співзвуччя, використовуються особливі виконавські прийоми — так зване «гукання». Виконання закличок завжди пов'язане з певним місцем (узвишшя, звідки голос лунав якнайдалі), часом (розтавання снігу, льодохід) та ритуальними діями (підкидання обрядового печива-"пташок"). Етнологи інтерпретують їх як запрошення предків — опікунів господарства, що супроводжується їх ритуальним годуванням — для щасливого проходження через один із кризових етапів у житті природи.

Інша група весняних наспівів — хороводи. Їх найважливіший структурний компонент, якого немає у закличках, — певним способом організований рух. Сьогодні є достатньо відомостей, які підтверджують, що певні способи руху (наприклад, хороводи) мають магічну спрямованість — це дії продукуючого типу, спрямовані на підсилення росту культурних рослин.

Згодом до ритуальних веснянок долучились ігрові та ліричні часом на одну мелодію. Це розширило можливості вико-ристання цих обрядових співанок.

Центральним у східнослов'янському річному циклі є троїцько-купальський обрядовий комплекс. Він усвідомлюється як перехідний між весною й літом, оскільки припадає на пік розквіту природи. У різних місцевостях узвичаєні різні часові терміни цього комплексу. В українців популярнішим став купальський обряд, але в окремих місцевостях Полісся переважають ритуали, приурочені до троїцького тижня.

Як і будь-який період, перехідний між сезонами, цей час характеризується розмиканням границі між «цим» і «тим» сві-тами й появою душ померлих на землі, вступом їх у контакт з живими. Покійники у традиційній культурі поділялися на різні роди: окрім тих, що померли своєю смертю («діди», «предки») були й такі, що померли «несвоєю» смертю й не дожили віку (діти, молодь, потопельники, самогубці й інші). Друга група покійників вважалася особиво небезпечною: вони були «ходячими» — навідувались і лякали живих, могли нашкодити. У Троїцькі свята поминають саме таких покійників — майже винятково померлих дітей, дівчат, молодих жінок, які в цей час перетворювалися у «русалок». Розповідають пінчуки 1901—1920-х р.н. : «Єк уже ліс розов'єтца — сьпиваїмо вже „тройцу“. Першого дня Трійци рано беремо клін, лепіх, та несемо, постелим на могилах… Пудвечор вбіраємо креста: от де втопитца чоловік — там ставляли креста, і діти того креста радuли — лепешок, цьвєти прив'єзуємо… Ето „Умeрших Трійца“» (с.Дубчиці Зарічненського р-ну Рівненської обл.). У с.Сварицевичі Дубровицького р-ну Рівненської обл. на Трійцю вранці «на мoглицях» екстатично голосили жінки, імпровізуючи тексти і в той же час відтворюючи (кожна на свій лад) усталену мелодекламаційну формулу. Важко без сліз слухати цю драматичну поліфонію...

Русальна процесія Фото М.Семинога /М.Валенко, 1995 рік

Зелень у вигляді дерев, гілок, трав, квітів є головним атрибутом і дієвою особою троїцько-купальських ритуалів — зага-льновідомі в Україні звичаї в ці дні, звані в народі «Зеленими святками», прикрашати зеленню оселі, плести вінки. Найбільш оригінальні ритуальні дії троїцьких свят, невідомі в інших теренах України, ще сьогодні побутують на Пінському Поліссі («водіння Куста»), у переселенців з Чорнобильського району («проводи русалок»).

«І вже водять „Куста“: узмуть нарєдять дівчину гарну — наламнем голлє з липи, кльону, усєкого зілля, вінки нав'єм, да опутаїм її вкруговую і поїсом чирвоним об'єжемо — геть шо вона не бачить, куди йти. Ниц не винно в її — ни очей, ни рукей, ни ногей — ниц, онну голову винно з вінком — не знати, яка то дівчина. Ведем її — мніго бабей іде — хазяїну пид хату да й спиваїм „трійцу“. Хазяїн обіллє Куста водою, коб не в'яли квитки тиє, дасть кусок хліба, грошей — Кустови на черевички, бо Куст „поїде до батенька в гости“, поставить випить. От уже походимо по хатах, а тоді Куста одвідуть до льону та розбируть, і теє зілля розтрасем кала льону. А тоді хутчій дивки порозбігаютса всі геть окола ріки — віночка з Куста пускаємо на воду — хай пливе, і кажна жде: до якеї винок запливе — тая того году замуж пойде. Да пудимаєм „на Гура“ ту дівку, що Куст, да б'ютса кльоном: — Клінца-клінца, взавтра буде Трійца! — так приказують».

Ось яким є давній сенс цього ритуалу. Гостини Куста «у батенька» означають подорож «на той світ». Невпізнана дівчи-на-Куст — особа без обличчя і без імені — є посланицею до предків, у яких проситиме дощу, необхідного для врожаю. Дощ символізується бризканням, «Дідів» вшановують поминальною вечерею і відвідуванням могил. Духи померлих могли не лише виходити з могил, з води, спускатись по деревах, але й «виростати» із зелені, тому троїцька зелень в хаті символізує появу духів дідів в хаті й перебування їх там певний час, а потім випроводжання. Троїцька (й ку-пальська) зелень має захисні й продукуючі якості, приносить здоров'я — розтрушуючи гілки з Куста на полі та б'ючи ними одна об одну, учасники обряду прилучаються до потужної рослинної сили, яка сприяє плодовитості ниви і розквіту дівочої краси. Символічне нищення-розривання зеленого вбрання Куста є відгомоном давніх ритуальних жертвоприношень.

Кустовий наспів лунав від Великодня до Трійці, міг супроводитися грою скрипаля. Пастух, вирізавши з молодої крушини сопілку-"кoлянку", втішав себе на самоті «троєцькими» награваннями, подекуди сам собі й підспівував.
За уявленнями мешканців Київського Полісся, на Зелені свята «на цей світ» приходять русалки у вигляді дівчат з розпу-щеним волоссям, вбраних у самі сорочки. Русалками вважали померлих дівчат, особливо тих, що загинули у водній стихії — усі потопельниці стають русалками. У понеділок по закінченні троїцького тижня на Київському, Чернігівському, Гомельському Поліссі «проводжали русалок»: селянки у вінках з голосним співом русальних пісень гуртами сходились до кладовища, плесканням в долоні, шумом і пострілами відганяли «русалок», примушуючи їх повернутись до своїх могил, розкладали вог-нища на воротах кладовища.

Ритуал Проводів русалок завершує троїцький період і розпочинає петрівський піст, який припадає на жнива: Вам, русалочки, в зємлє спать, А нам, молодим, жито жать.…

На Житомирському Поліссі центром літніх обрядів був день Івана Купала: цієї ночі відбувались різноманітні ритуальні святкування з вогнем і обрядовим деревом. Наприклад, «палили відьму» — розкладали вогнище, в якому знищували жаб; несли з різних кутків села зрубані деревця, прикрашені запаленими свічками або ж берестою; прикрашали й запалювали величезну стару сосну на околиці села та ін. Запалювання вогнів трактувалося як ознака очікування «непростих гостей». В цей день і протягом петрівського посту виконувались «петровки» — на кілька спеціальних мелодій. Пісні без упину звучали по дорозі до місця, де здійснювалися головні купальські ритуальні акції — здебільшого за межами села, на узвишші. Пісні відзначали особливий статус шляху-дороги як руху з обжитого людиною простору за його межі для досягнення межі між світами, яка знаходиться у певній точці — в полі, в лісі, на кладовищі. Потужний звук міг вже сам по собі «розімкнути» межу, він закликав духів вступити в діалог. Цілу ніч голосний спів лунав в обраному місці. Межі, в яких його було чути, окреслювали певний сакральний культурний простір, у якому відбувалося спілкування з предками. Кінцеві дії ритуалу — спалювання предметів, що символізували «відьму», — означали випроводжання духів.

Важливою рисою поліського музичного стилю є пісні, приурочені до часу збирання врожаю — жнивні мелодії, особ-ливо ті, які нагадують голосіння. Їх називають «літо» або «жниво». Найменше мелодії цих пісень нагадують традиційну пісню: «тягнеш, би голосиш, би плачеш» — кажуть про них співачки. Їх співали і безпосередньо під час роботи, і у хвилини відпочинку. Порівняти цей спосіб звертання до померлих зі справжніми голосіннями дозволяє документальний запис поминальних плачів на кладовищі, зроблений на Трійцю під час ритуалу «Водіння Куста». У гарячу пору жнив добру погоду забезпечували замовлян-нями, які виголошувались або розспівувались на мелодію «літа»:
Ой одверни, Боже, хмару, да на чужую сторону,
Там деди бородати, ой а дивкие черевати...

Жнива завершувались ритуалом виготовлення «бороди» або «діда»: останній пучок невижатого колосся прикрашали кві-тами й лишали в полі, обгородивши соломою — це частка врожаю, яка належить предкам. Закінчення жнив у південній частині Полісся супроводжували інші мелодії — більш святкові, іноді жартівливі. Коли дожинали «толокою», присвячували пісню господарю. Вдячний за працю господар наймав музик, частував женців.
Протягом літа в полі, в лісі звучали й інші мелодії, не регламентовані обрядовими обставинами. Окрім спеціальних мелодій традиція дозволяла по закінченні ритуалів співати й звичайні («прості») пісні — ліричні, жартівливі, балади. За певних обставин до гурту приєднувались сільські музики — виконавці на дудці, скрипці, бубні...
Восени, після збору врожаю, яскраві загальносільські видовища припинялися. Однак осінній сезон також мав певні ме-лодії, за стилем наближені до давньотрадиційної лірики.

Наспіви родинно-обрядового циклу

До мелодій ранньої традиції належать також наспіви, що обслуговують важливі події особистого життя людини — наро-дження й хрестини, шлюб, смерть.

В Дубровицькому, Олевському районах вдалося записати реліктові зразки пісень, що виконувалися на хрестинах.
Колекція поліської музичної архаїки містить також поминальні голосіння — відголосок давніх музично-речитативних форм спілкування з душами померлих. Оригінальність поліського музичного стилю помітна і в такому жанрі, як «колиханки»: їхні мелодії не подібні до колискових наспівів, поширених в інших частинах України.

Багатством музичних форм відзначаються поліські весільні ритуали. Як і обряди календарного циклу, вони зберігають чимало архаїчних рис. Весільні мелодії Полісся звучать колоритно завдяки перемінності ритмів, мелодичній варіантності. В цьому регіоні зафіксована найбільша кількість весільних ритмічних формул — близько 25 форм. Серед них є й такі, що не відомі в інших регіонах України, вони складають особливість саме поліського циклу. За способом їх звуковисотного прочитання можна виділити три основні різновиди пісень: а) архаїчні 3-4-звукові мелодії, б) наспіви квінтового ладу, в) «драматичні» наспіви — переважно мінорні, зі складними відношеннями висотних щаблів, подекуди з загостреними ладовими тяжіннями. Наспіви групи а) властиві саме поліському регіону, ареал їх побутування продовжується далі на північ від Полісся. Наспіви групи б) об'єднують поліську традицію з Поділлям та окремими місцевостями Білорусі. «Драматичні» мелодії (група в), оче-видно, з'явилися на Поліссі внаслідок міграцій з Поділля, найбільша їх кількість зосереджена у Погоринні та на південних окраїнах Полісся.
Весільні пісні супроводжують більшість весільних ритуалів: цикл передвесільних приготувань, випікання короваю, су-кання свічок , виготовлення весільного деревця («вільця»), приготування до вінчання, перебирання молодої у молодицю (пере-міна головного убору), випровожання молодих та ін. Ряд весільних обрядів відкривався спеціальним маршем: від`їзд до вінчання і зустріч «од вінця».

Скрипковий супровід ритуально-пісенної частини весілля є нині явищем реліктовим, тому записи скрипалів треба вва-жати великим успіхом польових розвідок.

Ті пісні, що можуть виконуватися в будь-який час, складають велику й різноманітну групу. Найстарші з них невеликі за звуковим обсягом, з «мережаною» гетерофонною фактурою, у якій ще не відокремився сольний підголосок, що характеризує класичну українську лірику так званої «золотої доби» (за Ф.Колессою) — епохи формування основ національної культури. Подекуди такі наспіви відрізняються від власне календарних лише трохи ширшим звуковим діапазоном й більшою свободою мелодичного варіювання. Воно пов`язане із сольним способом виконання (ритуальні наспіви виконувалися завжди гуртом, за винятком голосінь). Сольну традицію в альбомі ілюструють жіночий і чоловічий спів, останній є рідкісним явищем в сьогоденному сільському музичному побуті. Йосип Делідон із с.Бродниця — найстарший виконавець серед тих, чиї голоси зберегла плівка, — всі мелодії співає у старовинній манері виконання «жоноцким голосом».

Ці мелодії могли відтворюватись і в інструментальному варіанті (трек 26). Такі орнаментальні імпровізації не подібні до багатоголосих зразків, що звичайно виконуються «на беседі» — під час гуляння, за святковим столом і т. ін.
Як і в усій Україні, на Поліссі набули популярності пісні з верхнім сольним підголоском. Характерною рисою цієї групи пісень є наявність верхнього підголоска-"пудводи": сольний голос підводчиці прикрашає основну мелодію, яку ведуть гуртом у нижній частині хорової партитури. Для кожного співака відкриваються широкі можливості для самовиявлення: індивідуальні розгалуження мелодичних ліній у нижньому голосі, «змагання» сольних партій, що досягають вищого рівня музичного спілку-вання — імпровізації. Більш типовим для поліської лірики є спів, оздоблений орнаментальним плетивом в усіх голосах і наси-чений акцентами, що надають виконанню одночасно імпульсивності і розміреності. Нікого не може залишити байдужим довершений спів гурту села Старі Коні з його лідеркою — заспівувачкою і виводчицею Домінікою Чекун.

с. Старі Коні Зарічнянського р-ну Рівненської обл Чекун Домініка Никифорівна, 1936 р.н Фото М.Валенко, 2000 рік

Місцевий стиль співу позначається і на піснях, складених у ХІХ-ХХ ст. Поміж них — рекрутські або солдатські пісні, що співалися на проводах хлопців до армії.

Не бракує на Поліссі й жартівливих і пародійних пісеньок, частівок, супроводжуваних танцями.
Насамкінець зауважимо таку особливість Полісся, як дрібний поділ території за місцевими музичними діалектами, кожен з яких вирізняється ориґінальними ознаками. Це — наслідок численних історичних подій, що відбувалися в даному реґіоні: тут пролягають кілька пасм різних історичних кордонів значної давнини й вагомості (найважливішими є Прип'ять як бал-то-слов'янська межа, котра згодом стала межею між українським і білоруським етносами, лінія Ясельда-Горинь — частина балто-слов'янського розмежування, котра поділяє Полісся на західне і центральне; середньовічні межі племінних спільнот сіверян, древлян, дреговичів, волинян; кордони Галицько-Волинського, Турово-Пінського, Київського, Чернігівського кня-зівств). Поліські історико-географічні межі, обумовлені подіями давнього минулого, нині виявляють себе за різними культу-рологічними ознаками, з-поміж яких важливе місце займає і система ранньотрадиційних наспівів — календарно-сезонних і родинно-обрядових... Полісся характеризується значною кількістю локальних мелодичних типів, які виступають діагностуючим елементом музичних діалектів і слугують одним з важливих покажчиків мелодіалектного членування регіону. У мелотипології повною мірою відбивається специфіка терену як зони міжетнічних контактів з притаманною їй частотою зміни діалектних стилів.

І.Клименко,
кандидат мистецтвознавства

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Гошовский В. У истоков народной музыки славян: Очерки по музыкальному славяноведению. — М.: Сов. компо-зитор, 1971. — 304 с.
2. Гусев В., Марченко Ю. Календарно-песенная культура Восточного Полесья (к проблеме межэтнических взаимо-связей) // Полісся: мова, культура, історія: Ма-тер. міжнар. конф. / Ред-кол.: П.Ю.Гриценко та ін. — Київ, 1995. — С.343-348.
3. Добрянська Л., Луканюк Б. Спроба типології весільних ладканок і пісень західно-го Полісся та західної Волині // 4-та конференція дослідників народної музики чер-воноруських (галицько-володимирських) та суміжних земель. — Львів,1993.-С.45-51
4. Ефремов Е. Вариантность и импровизационность в фольклорном исполнитель-стве (на материале лирических песен Киевского Полесья): Дисс. … канд. искус-ствоведения: 17.00.02. — К., 1989. — 180 с.
5. Єфремов Є.В. Дослідження народнопісенного виконавства через моделюван-ня інваріанта пісні // Українське музикознавство. — К., 1985. — Вип. 20. — С.79-98
6. Єфремов Є. Ритмоструктурні типи календарних наспівів на Київському Поліссі // Полісся України: Матер. іст.-етнограф. дослідження. — Львів, Ін-т народознавст-ва НАН України, 1997. — Вип.1: Київське Полісся. 1994. — С.245-259.
7. Календарні пісні Великої Волині: Зб. народних пісень. — Рівне: Рівн. держ. ін-т культури, 1997. — 144 с.
8. Квитка К. Избранные труды: В 2-х т. / Сост. и коммент. В.Л.Гошовского. — Т.1. — М.: Сов. композитор, 1971, Т.2 — М., 1973.
9. Квітка К. Наспіви жнивних пісень північно-західних районів території поширен-ня української мови // Квітка К. Вибрані статті / Упоряд., передм. та комент. А.І.Іва-ницького. — Ч.1. — К.: Музична Україна, 1985. — С.66-95.
10. Клименко І. Купальсько-петрівські мелотипи Прип'ятського Полісся: матеріали до Атласу музичних діалектів // Проблеми етномузикології: Зб. наук. праць / Упор. О.Мурзина.- Вип.1. — К.: Вид-во НМАУ ім. П.І.Чайковського, 1998. — С.107-136.
11. Клименко І. Мелогеографія літніх трудових наспівів Правобережної Прип'яті // Полісся: мова, культура, історія: Матеріали. міжнар. конф. — К., 1996. — С.414-427
12. Клименко І. Наспів «весни-трійці» на Пінському Поліссі // Родовід. — К., 1995.-Ч.11. — С.82-92
13. Колесса Ф. Народна музика на Поліссі // Колесса Ф. Музикознавчі праці / Під-гот. до друку С.Й.Грица. — К.: Наук. думка, 1970. — С.409-424
14. Коропниченко Г. До питання про південні кордони Київського Полісся (За матеріалами календарної традиції межиріччя Тетерева та Ірпеня) // Полісся: мова, куль-тура, історія: Матеріали. міжнар. конф. — К., 1996.- С.428-437.
15. Коропниченко Г. Перехідна зона як об'єкт мелогеографії // Проблеми етномузикології: Зб. наук. праць / Упор. О.Мурзина.- Вип.1. — К.: Вид-во НМАУ ім. П.І.Чайковського, 1998.- С.137-166.
16. Лабінська Д. Літні трудові пісні чернігівсько-сумського Подесення: Дипломна робота / Наук. кер. Є.В.Єфремов. — К., 1997. — 85 с. (Препр. / НМАУ).
17. Луканюк Б. Нотографія музичного фольклору Володимирії та Люблінщини // Традиційна народна музична культура Західної Волині та Західного Полісся: Зб. статей і матер. / Ред.-упор. Т.Брилинський. — Львів, 1997.- С.23-27.
18. Луканюк Б. Питання методики географічного етномузикознавства й етнографічне регіонування західноукраїнських земель // 1-ша конф. дослідників народн. музики червоноруських (галицько-володимирських) та суміжн. земель. — Львів, 1990. — С.5-8.
19. Лукашенко Л., Поточняк А., Рибак Ю., Федун І. Комплексні експедиції на Велике Полісся // Традиційна народна музична культура Західної Волині та Західного Полісся: Зб. статей і матер. / Ред.-упор. Т.Брилинський. — Львів, 1997.- С.17-22
20. Мацієвський І. До вивчення народної музики маргінальних українських територій // 5-та конф. дослідників народної музики червоноруських (галицько-володимирських) та суміжних земель. — Львів, 1994. — С.68-69.
21. Можейко З.Я. Песенная культура Белорусского Полесья: Село Тонеж. — Минск: Наука и техника, 1971. — 263 с.
22. Можейко З.Я. Песни Белорусского Полесья. — М.: Сов.композитор, 1983.-Вып.1.-183 с.
23. Музичний фольклор з Полісся в записах Ф.Колесси та К.Мошинського / Упоряд. С.Й.Грици. — К.: Музична Україна, 1995. — 432 с.
24. Народні пісні в записах Лесі Українки та з її співу. Записи з голосу Лесі Українки М.Лисенка та К.Квітки / Упоряд. О.І.Дей, С.Й.Грица. — К.: Музична Україна, 1971. — 435 с.
25. Ошуркевич О.Ф. Пісні з Колодяжна. Фолькл. зб. / Нотації М.Мишанича, М.Стефанишина, Л.Добрянської. — Луцьк: Надстир'я, 1998. — 152 с.
26. Пашина О.А. Календарно-песенный цикл у восточных славян. — М.: Гос. ин-т искусствознания, 1998. — 294 с.
27. Пісні з Волині / Упор. текстів та прим. О.Ф.Ошуркевича, упор. нот матеріалів М.С.Стефанишина. — К.: Музична Україна, 1970. — 319 с.
28. Сєнчик Я. Пісні з Холмщини і Підлясся // Матеріали до української етнології. — Львів, 1916. — Т.16. — С.63-108.
29. Толстая С. Этнолингвистическое изучение Полесья: состояние и перспективы // Полісся: мова, культура, історія: Матеріали. міжнар. конф. — К., 1996. — С.47-54
30. Эвальд З.В. Песни Белорусского Полесья / Под ред. Е.В.Гиппиуса. — М.: Сов. композитор,1979. — 143 с.
ДИСКОГРАФІЯ
1. СD «Рано-рано да зійду на гору»: серія «Традиційна музика Центрального Полісся», вип.1.- МінЧорнобиль України. — 1997 р.
2. СD «Рано-рано да зійду на гору»: серія «Традиційна музика Центрального Полісся», вип.2.- МінЧорнобиль України. — 1997 р.
3. СD «Ой одверни, Боже, хмару»: серія «Традиційна музика Полісся», вип.3.- МінЧорнобиль України. — 1998 р.
4. СD Musiqes Traditionelles d`UKRAINE / SILEX 1993 France Y 225216
5. Аудіокасета «Пісні української землі» (гурти «Древо» і «Слобожани»). Київ, 1991 р. Українсько-канадське CП «Кобза». КОБСО12
6. СD DIAKOUYOU/Baron Samedi Perkussions et chants d`Ukraine / SILEX 1992 France Y 225020
7. СD DREVO/songs from Ukraine/KOKA 1998 Poland/ Вип.1
8. СD DREVO/songs from Ukraine/KOKA 2002 Poland. Вип. 2
9. Касета «Традиционные песни Полесья»: Из собрания Фонограммархива Пушкинского Дома / Москва, Российск. фольк. союз.