Кераміка

Яскравою сторінкою народної культури українців Карпат є художня кераміка. Незважаючи на бідність запасів доброякісної глини і обмеженість гончарних осередків, на цій території склалися багаті виробничі й художні традиції, сформувалася плеяда майстрів із самобутнім індивідуальним почерком. Зразки традиційного керамічного посуду та інших гончарних виробів ХІХ ст. генетично сягають праслов’янської культури. Це підтверджують форми виробів, окремі елементи оздоблення, які, зазнавши трансформацій, збереглися в карпатській кераміці до ХХ ст.

Вражає велика кількість різновидів керамічних виробів, насамперед тих, що належали до посуду: для приготування страв; зберігання, споживання, транспортування рідин і їжі. У кожній групі були свої види, які мали не тільки локальні назви, але відрізнялися формою, орнаментом (скажімо дзбанки, горщики). При загальній подібності основного асортименту гончарні вироби кожного осередку мали свої локальні особливості. Процес формування гончарних осередків відбувався поступово.

На Бойківщині діяли два потужні осередки – Стара Сіль і Болехів, які разом із сусідніми підгірськими центрами задовольняли попит місцевого населення. На Лемківщині гончарний промисел розвивався в с. Пораж, Порохник, Ярослав, Угерці, Милики, Містечко, Межибріддя. Однак найпотужніше він розвинувся на Гуцульщині. Колискою гуцульської кераміки прийнято називати с. Пістинь, а головним центром промислу – Косів із прилеглими до нього Старими Кутами. Розвиваючись самостійно, вони зазнали певних впливів гончарних традицій Поділля і надто ж тих, які склалися в сусідній Коломиї.

Прикметною рисою гуцульської гончарної школи була підвищена декоративність виробів. Це зумовило виділення художньої кераміки в окремий вид народного мистецтва. Об’єктами розпису були предмети щоденного посуду: „водопійча”, „варінча”, „кулешники”, „гладунці”, „варильники”, з нарощенням міри декорування тих виробів, які поєднували ужиткову й декоративну функцію. З ХVІІІ ст. гуцульські майстри послуговувались технікою розпису керамічних виробів кольоровими глинами-ангобами, різьбою (ритуванням), згодом додалося ріжкування (фляндрування). Поєднання цих технік при подвійному випалюванні виробу забезпечувало яскравий насичений орнамент, „косівського”, „гуцульського”, „покутського” типу.

Здавна в Карпатах, найбільше на Гуцульщині, популярними були мальовані миски, які, крім ужиткової, виконували декоративну та обрядову функцію. Миски кожного осередку виділялися характерними ознаками форми, а найбільше — декоративним розписом, основу якого складали рослинні, анімалістичні мотиви, сюжетні композиції. Виготовленням мальованих мисок славилися Пістинь, Косів, Коломия, а неперевершеними майстрами вважалися Д.Зондюк, О.Бахматюк, І.Баранюк, П.Кошак.

Найпоширенішими мотивами на давніх виробах пістинських і косівських майстрів є квітка, птах, кінь, риба, замкнені рядами смуг із зубців, ромбів, завитків („кучерів”). На тлі потемнілих від часу стін і мисників цей посуд був яскравим елементом інтер’єру, створював святковий настрій. Співзвучними з ним були розкішно декоровані свічники та дитячі іграшки.

Окрему групу складали художні кахлі. Їх виробництво відоме на Гуцульщині вже в ХVІІ – ХVІІІ ст., спочатку — неполив’яні, орнаментовані ріжкуванням, розраховані на смаки міщан. Кахлі  ХІХ ст. – це своєрідний керамічний живопис із найрізноманітнішими орнаментальними та сюжетними композиціями, в якому завдяки бурхливій фантазії майстра переплелися люди, звірі, птахи, поєдналися дійсність і вимисел, проза буднів і свято. Сповнені тонкого гумору сцени з життя панів, військових, мисливців, мандрівних комедіантів. Окремі сюжети перенесені з старих книг, геральдики, інші – запозичені з щоденного життя гуцулів.

Значне місце посідають також композиції на релігійну тематику: мотиви хреста, зображення церкви, дзвіниці, сюжети з ликами святих Богородиці з дитям, Миколая, Варвари, Катерини. На гуцульських кахлях релігійна тематика розроблялася поряд із світською, однак їй надавали виняткового значення, в характері письма відчутніший тісний зв’язок із народним живописом та іконою на склі.

Гуцульські гончарі майстерно виготовляли чорнолощену кераміку, особливості якої найвиразніше простежуємо на димленому кухонному посуді. В ньому не було тієї яскравої виразності, що у полив’яному, однак світло-тіньові ефекти лискучої та тьмяної поверхні, орнаментованої технікою ритування, надавали цим виробам надзвичайної краси, вишуканості. Здебільшого орнамент творили прості елементи: хвилясті і прямі лінії, кола, спіралі, завитки, безконечники, які колсиь мали магічне значення. Приземкуватої форми, стійкі в основі горщики чи видовжені вузькогорлі глечики, ринки, друшляки, макітри аж дзвеніли тонким міцним черепком. Здавалось, вони урівноважували або ж підсилювали кольорову гаму інших гончарних і тканих виробів у оселі. Вирізнялися димлені горщики Д.Романовської та К.Гойталовича з Пістині, В.Тутуруша з Косова, О.Ілюка та І.Бойчука з Старих Кут. Саме тут склався оснований осередок виробництва чорнолощеної кераміки.

Косівську школу художньої кераміки гідно представляли насамперед О.Бахматюк (його вироби славилися далеко поза межами України ще за життя майстра), Й.Баранюк, М.Баранюк, Г.Кошак. Із пістинської школи відомі Д.Зінтюк, П.Кошак. Їх послідовниками у кінці ХІХ ст. — на початку ХХ ст. були косівські родини Совиздранюків, Волощуків, Тим’яків, М.Білецький, П.Цвілик. У Пістині творчо працювали сім’я Тимчуків, М.Стадницький, В.Урбановський, Й.Табахорнюків,  знаменита Павлина Цвілик, творчість  якої  припала на ХХ ст.  Традиції гуцульського мистецтва художньої кераміки продовжили М.Тим’як, подружжя Рощиб’юків та ін.

Ганна Горинь,
кандидат історичних наук