Інструментальна музика

P3312225.resized

Народно-інструментальна традиція українських Карпат становить значний інтерес для спеціального вивчення та встановлення паралелей із типологічно схожими сусідніми (як, наприклад, неукраїнськими карпатськими й балканськими) та дещо віддаленішими музично-культурними традиціями (музика горян Швейцарії, Іспанії, Франції, а також гірських народів Азії, Африки, Латинської Америки тощо).

Найкраще збереженими й дослідженими є автентичні музичні інструменти Гуцульщини (1-5): дримба, колокірец і дзвинок, торохкавка, деркач (самозвучні); ріг, трембіта, попискало, фрілка, флоєра, денцівка, монтелєв, зозуля, телинка (теленка), телинка довга, дудка або дудки, народний кларнет- “дідик”, ребро, (духові); скрипка, цимбали, бас, ліра (струнні); бубон, решітка, бербениця (мембранні).

Інструментальну традицію Бойківщини (6-12) представляють: скрипка, бас, цимбали (бурдонні й “мелодичні”), ліра (струнні); пищавка (сопілка-денцівка), середня й велика пищавка (в окремих субдіалектних і локальних зонах має також назви “ґайда”, ”ґайдиця”, “ґайдичка”, "півтораґайдівка”), ріг і трембіта (“трумбета”), джоломійка (ріжок із одинарною кларнетоподібною тростиною), весняна скосівкскосівкою, свирівка (духові); дримба, калатало; дзвінки і дзвіночки: (самозвучні); бубон з тарілкою, решітко (ударні) та ін.

Гуцульська традиційна музика помітно тяжіє до використання орієнталізмів. Такі самі тяжіння й рудименти бачимо у традиційній інструментальній практиці лемків, самобутність якої зазнала нині помітного нівелювання, спричиненого як природніми, так і політичними чинниками (зокрема зникли характерні інструментально-танцювальні композиції коломийково-імпровізаційної структури).

Серед багатого інструментарію Закарпаття виділяються скрипка (“гуслі”), ритміко-гармонічні цимбали, басоля, барабан, бербениця з мідною тарілкою, меншою мірою також ґеліґоніки, фрілки, фловти, кларнет, контрабас, народний варіянт цитри тощо. У низинних зонах Мараморощини до згаданого типового інструментарію часто додаються інструменти, запозичені у сусідніх народів — угорців та румунів

Найбільше інонаціональних впливів, зокрема румунської та циганської музики, спостерігаємо у традиційній народній музично-інструментальній культурі Буковини. Вона поєднує в собі також виразні впливи інструментальної музики регіонів (Гуцульщини, Покуття та західного Поділля).

Найчисельнішою серед інструментів в традиції карпатських горян є група найбільш уживаних та характерних для пастуших субкультур народних духових інструментів. На бойківсько-гуцульському пограниччі зустрічаються цілком відсутні у центральній частині регіону сопілки — фрілки (фоярки, фуярки) та флоєри (свирівки), а також народні ріжки з роду клярнетів, що називаються тут “джоломійками” (закарпатській частині Бойківщини “джоломійкою”).

Дуже рідко зустрічаються нині сопілки із дном – тилинки. В пастушому побуті бойківські та підгірські пастухи (переважно діти) навесні виготовляють “весняні скосівки” (“верболозки”) із кори верби або липи. Звучання флоєри (фрілки, фуярки) домінує у побуті українських горян. Вона звучить і на полонині “при вівцєх”, і в “колєді”, і “при небіжчику”, і при писанні писанок перед великоднем, і на весіллі, і в руках знахаря-мольфаря (як своєрідний медитативно-лікувальний засіб), і просто у грі “для себе”, “до співання”.

Серед українських різновидів трембіти розрізняють два типи, що істотно відрізняються як за конструкцією та технологією виготовлення, так і за звуко-колористичною барвою звучання. Це довгі інструменти із звуженим розтрубом (гуц.- «боркалом») обвинуті берестою (гуцульські) та дещо коротші, з розширеним розтрубом, скріплені дерев’яними кільцями з гілок молодої смерічки (бойківські та лемківські). Довжина українських трембіт — від 2-х до 3-х і більше метрів, діапазон — 2,5 октави (у бойківських і лемківських — близько 2-х октав). Звукоряд натуральний. Технічні, теситурні, темброві й динамічні можливості трембіт залежать, як правило, від майстерності та фізичних можливостей амбушурного апарату виконавця.

Найбільшими центрами виготовлення гуцульських дудок (дуд, волинок) та виконання на них були Верховина, Верхній Ясенів, Буковець, Красноїлля, Устеріки та розташовані далі по межиріччю Черемоша Хороців, Білоберезка, Тюдів, Бистрець, Яблуниця і ін.

Якщо раніше гра на пастуших інструментах виконувала прикладні комунікаційні функції, то сьогодні вона використовується переважно з ілюстративною метою.

Провідним інструментом ансамблево-танцювальної традиції в Карпатах є скрипка, яка у поєднанням із второю (бойк. і гуцул. “тур”; лемк. — “контри”) інших струнних (другої скрипки, баса, бурдонних (Бойківщина і Лемківщина), мелодичних цимбал (Гуцульщина, Покуття і Підгір’я), фрілки чи денцівки (Гуцульщина)) та звучанням великого двомембранного бубна з тарілкою (єдиного представника групи мембранних) складає основу так званої «великої капелі» (бойк. “базарь”, “бурса”; гуц. “капеля”, “банда”; лемк. “гусляші”). Із групи самозвучних найширше у всіх карпатських реґіональних традиціях ще досить активно подекуди й дотепер побутують дримба та дзвінки.

Загалом інструментарій української зони Карпат становить одну із найкраще збережених в Європі і світі ланок традиційної культури.

Інструментальні жанри пастушої субкультури

На базі пастушого господарювання в Карпатах виник своєрідний цикл пастуших пісень, оповідей, легенд та близьких за жанрами і стилем інструментальних награвань. Жанрові угруповання музики, пов’язаної із «звукоутворенням при спілкуванні людини з природою», й «музичної комунікації між людьми в процесі праці й обряду» (38: 7) в регіоні українських Карпат можна обмежити такими жанрово-стильовими комплексами:

  • сиґнальні награвання на трембітах (уся територія українських Карпат), пастуших трубах і рогах (Гуцульщина);
  • вабцеві звукові комплекси мисливців та пастухів на спеціяльних інструментах-вабцях і підвісних дзвонах у маржини (Карпати і їх передгір’я);
  • пастуші награвання на відкритих (Гуцульщина) й закритих сопілках різних видів (уся територія українських Карпат);
  • “хатні” награвання “для себе” і “для слухання” на дримбах, сопілках (високогірні Карпати) і скрипках (уся територія Карпат);
  • комунікативні “діялоги” на трембітах і дримбах (Бойківщина і Гуцульщина, Мараморощина);
  • передвеликодні клепання на билах (Покуття), калаталах і деркачах (Бойківське Підгір’я) у Страсний четвер і п’ятницю та великодні дзвоніння у маленькі дзвіночки та великі церковні дзвони (уся територія Карпат);
  • весільні, похоронні, колядницькі награвання на скрипці, флоєрі, волинці (“дудках”), рогах, трембіті або й цілим ансамблем (Гуцульщина), а також на скрипці чи цілою “капелею” (уся територія українських Карпат);
  • “проґрамні” розповіді й награвання з елементами звукозображальності та спеціальних сонористичних ефектів (уся територія українських Карпат).

Танцювальні інструментальні жанри

Аркан (гуц.- “арґан”, “орґан”, “оркан “, західно-подільськ. -“гаркан”) — двочастковий чоловічий т.зв. “сюжетний” (А. Гуменюк) танок з “румунським елементом“ (Р.Гарасимчук), що його називають на Гуцульщині також “опришківським“. Окрім усієї території Гуцульщини поширений на Бойківщині, Покутті, Західному Поділлі деяких районах Галичини. На орієнтальне походження аркана окрім багатої літератури вказують характерні ладотональні особливості (півторасекундові мелодичні ходи, що утворюють самостійний різновид ладу, — так званий “гуцульський мінор”), інтонаційна гострота яких у бойківському та західно –подільському регіональних різновидах помітно пом’якшена.

Гуцулка — одна з численних версій гуцульських двочасткових (2/4) танців (так звана гуцулка “до данцу”) коломийково-козачкової групи. Виконується майже удвічі швидше аніж більш давні гуцульські коломийки (“до співаня“, “коло”, “рівна”, “низкий данец”, “високий данец”, “трісунка”, “півторак”та ін.) здебільшого як окрема танцювальна композиція. Вона характеризується співвідношенням давнішого коломийкового мелосу із відносно новими темпо-ритмічними й виконавськими елементами. У новіших коломийково-козачкових композиціях гуцулка інколи виконує функцію фінальної частини танку (у бойків, як правило, виконується козак, у гуцулів — гуцулка). Із виконавського боку різниця між коломийкою та гуцулкою полягає у використанні у другому з танців змішаних коломийково-козачкових інтонацій.

Козачок (козак) — традиційний український двочастковий танок з приспівками жвавого, веселого імпровізаційного характеру. На відміну від спорідненого із ним переважно сольного гопака, виконується парами. Танці козачкової групи становлять в українській інструментально-танцювальній традиції Карпат жанрово дуже численну частину. До сюжетних назв давніх гуцульських та бойківських козачкових танків традиційно зараховують “козак”, “гайдук”, “круглєк”, “джуман”, “джурило”, “голуб”, “ходором”, “метанка”, “ковальський” та декілька новіших назв: “козачок”, “тропак”, “тропачок”, “жидок”, “дубельтівка”, ”мараморський”. Уже це багатство назв засвідчує розгорнуту мережу внутрішньожанрових різновидів козачка у Карпатах. Коломийки — традиційний український двочастковий танок з приспівками, поширений, переважно, у зоні українських Карпат та прилеглих до неї регіонах. Позаукраїнські обшири побутування коломийки сягають Словаччини, південних районів Польщі та Угорщини. Усвідомлення коломийки як жанру різні вчені відносять приблизно до ХVІІ ст. Саме тоді уперше були зафіксовані пісні коломийкової структури. Деякі дослідники зараховують коломийку та інші танки коломийкової структури до “давніх” танців на підставі деяких варіантів їхніх назв: “старовіцька”, “давна”, “стародавна” і т.п. Найавторитетніший знавець українських коломийок В. Гнатюк вважає, однак, що питання генетичної архаїчності коломийки як жанру простежити важко “задля браку відповідних джерел”.

Найбільшої популярності зажила нині переважно гуцульська і, частково, лемківська та закарпатська коломийка. Бойківська ж цікава тим, що саме вона, на наш погляд, найвиразніше зберегла інтонаційну спорідненість із загальноукраїнським мелосом. Бойківські різновиди коломийки активно функціюють також у діаспорних етнографічних зонах Півдня України.

“На території Лемківщини переважають тричасткові метри в танцях. Коломийкові танці зустрічалися рідко, або були відсутні зовсім, замінювались старовинним лемківським танком “обертаком” чи “обертасом”, оспіваним у весільних обрядових піснях.

Структура і форма коломийкової імпровізації дає змогу добре поєднувати коломийкові танці із іншими жанрами — ладканками, маршами, козачками.

Народна полька (від чеськ.- pulka — “півкроку”; згідно з іншою версією назва походить від назви “Польща” і поширилася внаслідок інтересу до подій Польського повстання 1830 року) — широко розповсюджений спочатку в Чехії, а згодом і у всій Европі двочастковий народний танок, виконуваний парами. Жвава і проста музична структура та запальні танкові фігури сприяли блискавичному поширенню польки на початку ХІХ ст спершу як надзвичайно популярного бального танцю, а відтак народного у багатьох европейських етносів.

Полька набула на українській етнічній території, у тому числі й в регіоні Карпат, рис цілком самостійного жанрe традиційної інструментальної культури, який активно співдіє із суміжними жанрами місцевої традиції інструментального музикування.

 Михайло Хай,

доктор мистецтвознавства

Література та джерела:

1. Хоткевич. Г. М. Музичні інструменти українського народу. — Харків.-1922, — 288 с.
2. Mierczynski S. Muzyka Huculsczyzny.- Warszawa.- 1965.
3. Нarasymczuk R. Tance huculskie.- Lwow.- 1939.
5. Яремко Б. Народні музичні інструменти // Гуцульщина.-К., 1978.-с.346-353.
7. Булик 3. В. Дем’ян Г.В. Народні музичні інструменти // Бойківщина, — К.,1983.-С. 265-269.
8. Хай М. Й. Музичні інструменти бойків, // НТЕ. — 1988, № 5, С.21-29.
9. Мацієвський І.В. Музичні інструменти бойківської діаспори на Нижньому Подніпров’ї.-Львів: 1992.- 63-73.
10. Шрамко 1. Народні інструменти // Музика. — 1980. -№ 6. -С. 28.
11. Falkowski I., Pascynski B. Na pograniczu lemkowsko-bojkowskiem.- Lwow.- 1935.
12. Шостак В. Типи народно-інструментальних ансамблів в Закарпатті .-Львів, 1990. — С. 29-30.
13. Украинские Карпаты. Культура.- К., 1989.- 200 с.
14. Балагури Е.А., Гранчак И. М. К вопросу о заселении южной части Украинских Карпат в древности // Там само: 320-334.
15. Грица Софія. Функції словесної та музичної мови в ситуації міжетнічних контактів // Трансмісія фольклорної традиції.- Тернопіль, 2002.
16. Людкевич С. П. Дві проблеми розвитку звукозображальності. Дослідження і статті. К: 1976 -С. 19-106.
17. Інструментальна музика.- Упорядк., вст.ст. та. прим. А.І. Гуменюка.-К.,1972.- 488 с.
18. Хай Михайло. Музика Бойківщини.- К., 2002.-304 с.
19. Кушлик Любомир. Новознайдені музичні інструменти на Бойківщині // Традиційна народна музична культура Бойківщини.- Львів, 1996.- С.28-33.
20. Шостак Віктор. Народні музичні інструменти населення Закарпаття // Науковий збірник Закарпатського краєзнавчого музею.- Вип. 1.- Ужгород, 1995.- С.151-162.
21. Шухевич Володимир. Гуцульщина.-Третя частина.-Верховина, 1999.
22. Кисіль В. Інструментальний фольклор Херсонщини. Скрипаль Микола Славич.- Херсон, 1994.
23. Хай М.Й. Бойківський скрипаль // Музика.- 1983.- № 6.- С. 23-24.
24. Франко Іван. Галицко-рускі народні приповідки. Етногр.збір...-Львів.-1901.-Т.10.-С.9.
25. Гнатюк В. Причинки до пізнаня Гуцульщини.- ЗНТШ.-Львів.-Т.123-4.-С. 21.
26. Хай Михайло. Бойківські танки козачкової групи (Спроба структурного аналізу) // Музичний фольклор в системі навчання та виховання молоді.- Тернопіль.- 2000.- С.100-108
27. Сабан Л.С. Народні танці // Гуцульщина.- Історико-етнографічне дослідження.- С.353-362.
28. Коломийки.- Упорядк., передм. І прим. Н.С. Шумади.- Нот. матеріал упорядк. З.І. Василенко.- К.,1969 .
29. Іваницький А. Українська народна музична творчість.- К.,1990.
30. Грица Софія.Спільність мелодичних типів у слов?янській пісенності Карпат // Фольклор у просторі і часі.- Тернопіль, 2000.- С. 21-40.
31. Зінків І.Я. Трансформація ритмоструктури коломийки // НТЕ, 1982.- № 6.- С. 61.
32. Омеляшко Р.А. Жанрова структура коломийки.- НТЕ, 1981.-№4.- С. 70.
33. Хай М.Й. Коломийка у весільному обряді бойків. НТЕ,1984.-№ 3.- С. 50-54.
34. Хай Михайло. Музика Бойківщини.- К., 2002.
35. Хай Михайло. Бойківський “Вертеп” у с. Вовче: до проблеми автентизму традиції // Музика та дія в традиційному фольклорі.- Львів, 2001.-С.17-30.
36. Кушлик Любомир. Українські народні музичні інструменти в театральних формах народномузичної творчості // Там само.- С.87-93.
38. Мацієвський Ігор. Жанрові уґрупування української традиційної інструментальної музики.- Львів.- 2000.- 26 с.
39. Кобилянська Ольга. Повісті. Оповідання. Новели.- К., 1988.
40. Сабан Л. Народные танцы // Украинские Карпаты. Культура.- К., 1989.- С. 152-156.
41. Коломийки / Упорядк., передм. і прим. Н.С. Шумади, нот. матеріал упорядк. З.І. Василенко.- К., 1969.
42. Гошовский В.Л. У истоков народной музыки славян: Очерки по музыкальному славяноведению.- М., 1971.- 304 с.
43. Гнатюк В. Переднє слово до збірника «Коломийки» // Вибрані статті про народну творчість.- К., 1966.- 247 с.
44. Lewinska Teresa. Polske ludowe instrumenty muzyczne.- Warszawa.- 2001.- 320 s.
45. Розгорнуті імпровізаційні форми в народному інструменталізмі бойків (у порівняльному зіставленні з иншими реґіональними традиціями українців) // Традиційна народна музична культура Бойківщини.- Львів, 2003.-С. 56-73.