Художня обробка металу

P3312095.resized

Добре розвиненою була в Карпатах і художня обробка металу, що виявлялося передусім у праці сільських ковалів. Вони виготовляли увесь металевий реманент: клямки, завіси, дверні засуви, окуття скринь і возів тощо, увінчували хрестами церковні бані. Найдавніші з виявлених металевих виробів датують XVII століттям. Відоме також ім’я одного з найдавніших майстрів – Лукина Дудчака, який жив у с. Брустурів на межі XVIII -XIX ст.

На розвиток гуцульського металообробництва у XVIII ст. вплинув опришківський рух. У його руслі посилено розвивалося місцеве зброярство (виготовлення рушниць, крісів, пістолів, порохівниць, тайстр для патронів, холодної зброї – оборонних топірців із сталевим лезом).

Найбільшого розвитку художня обробка металів на Гуцульщині досягла у II пол. XIX – I чверті XX ст.ст., у сучасних Косівському і Верховинському р-нах Івано-Франківської обл., Путильському і Вижницькому р-нах Чернівецької обл., Рахівському р-ні – Закарпатської. Найбільшими центрами були с. Річка, Брустурів, Яворів, Жаб’є, поза тим — Космач, Красноїлів, Криворівня, Соколівка, Білоберізка, Старий Косів — усього понад 35 гуцульських сіл. Дуже мало відомостей збереглося про бойківське художнє металообробництво: знаними осередками називають с.с. Мшанець, Лютовиська, Стару Сіль і Лавочне, а до найпопулярніших виробів зараховують сережки і перстені. Основними матеріалами для художньої обробки були мідь, бронза, латунь, нейзільбер (сплав міді з цинком і нікелем). Дорогоцінних металів народні майстри не ввикористовували. У кінці XIX ст. набув поширення нейзільбер, який легко кувався, гнувся і полірувався, а тому невдовзі витіснив інші метали. Художніми виробами з кольорових металів славилися с. Річка і Білоберізка.

Традиційними техніками у формотворенні виробів були литво (“сипанє”), холодне й гаряче кування, плетення бляхи і латунного дротика (“шиття дрітев”). Орнамент наносили способом гравірування, інкрустації перламутром, рогом, бісером, а також профільованими накладками тонкої бляхи. Предметом особливої гордості кожного майстра був набір власноручно виготовлених інструментів (частина їх була успадкованою).

Асортимент виробів був дуже різноманітним: ножі, лускоріхи, люльки, гольники, наключники, жіночі й чоловічі палиці, вудила, стремена, гарапники, кріси, пістолі. Визначальною для цих побутових предметів визначальною була їх практична доцільність. Та гуцульські майстри підходили творчо навіть до таких буденних речей. У їх інтерпретації особливо розкішно виглядали химерних форм лускоріхи і приладдя для куріння: люльки, кресала, в яких постійно конкурували практична й декоративна функція. Окремі вироби кріпилися на гарних ланцюжках до череса так, що можна було, не знімаючи, користуватись ними або просто виставити напоказ як знак соціальної та вікової належності.

Мистецький талант мосяжників яскраво виявився в оздобленні жіночих “згард”, “сороківців”, “шелестів”, перснів, браслетів, ковтків, “чілець”, чоловічих нагрудних хрестиків, застібок-“чепрагах”, поясів–“ретязів” та інших художніх виробів. Великою популярністю у верховинців, дорослих і дітей, користувались дримби – нескладний самозвучний музичний інструмент, який у народі має ще назви “дримля”, “дрімка”, “торомба” (Бойківщина), “варган” (Гуцульщина), “орган” (Лемківщина), “доромба” (Закарпаття). Їх виготовляли мосяжники, ковалі, мандрівні цигани. В цих нехитрих інструментах народні майстри виявляли своє глибоке розуміння фізичних і пластичних якостей матеріалу (заліза і сталі), який у поєднанні з оптимальною формою забезпечував різне звучання.

У Карпатах мосяжництво було пов’язане з художньою обробкою шкіри і рогу. Синтез цих видів народного мистецтва виразно простежується на прикладі шкіряних чоловічих торбин (“табівок”, “ташок”), чересів, порохівниць із рогу. В оздобленні шкіряних торбин домінували металеві прикраси: різної величини плоскі й опуклі латунні ґудзички (“бовтиці”, “бобрики”), прорізні або карбовані накладки (на “ташках”), інкрустація. Визнаним майстром цих виробів був Ф.Якиб’юк-Белейчук із с.Річки. В оздобленні чересів переважало тиснення по шкірі, плетення кольоровими ремінцями, аплікація, вирізування, а ще — металеві кільця, ланцюжки. Найбільшим попитом користувалися череси із Ясіні, що на Закарпатті (“єсінської роботи”). Попри узвичаєну анонімність, у гуцульському металообробництві працювало дуже багато спадкових майстрів: у Брустурах рід Дудчаків, у Річці – Медвідчуків, у Дихтинці – Федюків. В окремих селах практикувалась спеціалізація майстрів: у Головах – на виготовленні застібок–“чепраг”, у Путилі – люльок–“путилівок”, в Соколівці та Красноїлові – ланцюжків із латунного дротика. При цьому кожен майстер мав свої улюблені види і форми виробів, техніку їх обробки й оздоблення. Так, Ілько Кіщук із Річки спеціалізувався на техніці “шиття дрітев” та в оздобленні рушниць і пістолів, за що прозваний в народі Злотником; І.Федюк виготовляв знамениті люльки–“путилівки”; В.Девдюк – топірці, лускоріхи, люльки, ретязі. Високий артистизм робіт цього майстра бів відзначений нагородами: срібна медаль у Львові (1894 р.), золота – у Косові (1887 р.). Частина художніх металевих виробів збереглося у музейних і приватних колекціях.

Ганна Горинь,
кандидат історичних наук