Художнє деревообробництво. Скульптурна різьба

Розвиток художнього деревообробництва у Карпатах спонукала сама природа, поширені у цьому регіоні м’які породи дерев (липа, осика, рідше сосна і ялиця на Бойківщині та Лемківщині, тверді – тис, бук, груша на Гуцульщині). Побутує думка, що в Карпатах художню обробку дерева започаткували пастухи, які, усамітнившись, ніби знічев’я мудрували над деревиною, щоби виготовити сопілку, палицю чи ручку до батога. Відчувши радість тієї праці й оминувши бондарів, пробували виготовляти коновки для води, ракви для масла – той посуд, який був потрібним у полонинському господарстві. Ймовірно, що перші візерунки їм підказали насічки на равошах – узвичаєних знаках виміру надоєного молока.

Про давність потягу горян до деревообробництва свідчать окремі згадки ХVІІ ст. Найвищий розквіт мистецтва обробки деревини і різьбярства припав на ХІХ ст. Найдавнішою була „проста”, „суха” різьба, яку виконували саморобними долотами різної форми. Неперевершеним майстром сухої гуцульської різьби був Юрій Шкрібляк (1822 – 1884). З кінця ХІХ ст. розвивається техніка інкрустації дерев’яних виробів іншими породами дерев, бісером, перламутром, металом. Цей спосіб, властивий тільки для Гуцульщини, започаткував Марко Мегеденюк (1842 – 1912).

Основною сферою діяльності народних майстрів було оздоблення житла, меблів, дерев’яного посуду і начиння, господарського реманенту. Різьба в архітектурі традиційного житла горян найкраще виявлена на одвірках дверей і — особливо — на сволоках. Найпоширенішими орнаментальними мотивами були різного графічного трактування розети („кочела”) і хрести. На сволоках центральна композиція – хрест між двома розетами, хрест між „сонцем” і „півмісяцем” в обрамленні рослинних мотивів, — міг доповнюватися вирізаними на дереві датою зведення житла та іменем господаря. Такі композиції, загалом показові для українського житла, в Карпатах вирізнялися характером „писання”. У бойківських хатах різьбу можна було побачити ще на галереях („присінках”) та на вивершеннях стовпів біля воріт.

У монументальному будівництві різьба на дереві мала дещо обмежене застосування (здебільшого на одвірках і вхідних дверях церков), в інтер’єрі – на вівтарній частині, зокрема на царських вратах. Однак роль народних різьбярів у декоруванні церков була мінімальною, оскільки для цього громади замовляли відомих міських майстрів. На Лемківщині збереглись поодинокі речі церковного обладнання (переважно свічники) роботи сільських різьбярів.

Серед меблів особливо виділялися різьблені столи – скрині, оздоблені розетами, хрестами поміж дрібних геометричних чи стилізованих візерунків, скісних ліній, які перетиналися між собою. На бойківських і лемківських скринях різьблення могло збагачуватися малюванням чи тонуванням. Характерно, що ці традиційні візерунки залишалися незмінними до 30-х років ХХ ст.; хоч ринок пропонував уже іншу манеру оздоблення скринь і вищу виконавську майстерність. Сільські жителі Карпат не змінювали своїх уподобань. Так само різьбленими хрестами поміж інших орнаментальних мотивів були оздоблені унікальні гуцульські дерев’яні „образи” – тесані дошки квадратної форми. Досконалішу різьбу спостерігаємо на гуцульських столах і особливо на мисниках — з кінця ХІХ ст. їх почали оздоблювати інкрустацією та інтарсією. Таку розкіш міг дозволити собі хіба що місцевий дука, в хаті якого мерехтіли красою кахлі та писані миски, барвисті тканини.

Вершин майстерності сягнули гуцульські майстри у різьбленні посуду – раквиць, пушок, баклажок, порцій, тарелів. Складний орнамент сухої різьби, інтарсія та інкрустація свідчать про фантазію, працьовитість та сумлінність майстрів. Неперевершеними у цій царині були світової слави різьбярі роду Шкрібляків – батько Юрій і сини Василь, Микола, Федір; Юрій, Петро і Семен Корпанюки. Різьбярі Бойківщини і Лемківщини свій мистецький хист виявили в оздобленні пасківників, сільничок, ложечників, бондарних виробів, поєднуючи різьбу з профільованим вирізуванням і випалюванням.

Майстерність різьбярів Карпат помітна навіть на такихі буденних виробах, як сільськогосподарський реманент, побутові знаряддя праці: кушки, терлиці, куделі, веретена, ярма, дерев’яні сідла – „тарниці”. Вузькі смужки різьби на цих виробах надають їм зворушливої привабливості, а виявлений на Лемківщині хрест в декорі знову повертає нас до думки про оберегову функцію орнаменту.

Здавна побутувала в Карпатах народна скульптурна різьба. На її розвиток, очевидно, певним чином вплинула скульптурна пластика уніатських церков. Найбільш поширеною була народна скульптура на Бойківщині та Лемківщині: фігурні зображення святих найчастіше зустрічалися у придорожних та присадибних капличках. Найтиповішим зразком бойківського варіанту народної скульптури ХVІІІ ст. є фігура святого Миколая з Болехова та архангела Михаїла, в яких майстри намагались правдиво передати через лики святих суть образу, наблизивши їх до земних людей.

Дуже популярними були фігурні розп’яття з невеликими скульптурами у підніжжі, які встановлювали на роздоріжжях. Усі постаті в цих композиціях трактуються народними майстрами дуже реалістично (з похиленими головами, молитовно складеними руками). Спільними в цих скульптурах є зображення не далеких від реального життя аскетів, а народних типів, з лагідними сумними очима, з думами і мріями українського селянина. Довершеним зразком такої скульптури може слугувати фігурне зображення євангеліста Матвія із с. Тур’є на Самбірщині (робота невідомого автора ХVІІ ст.). Об’ємної різьби світського характеру майже немає, напевне через відсутність замовників на такі вироби.

Ганна Горинь,
кандидат історичних наук