Господарська діяльність

Щоденне життя українських горян минало в праці біля землі й худоби. На основі сформованого у цих сферах досвіду склалися два господарсько-культурні типи – гірське землеробство і гірське тваринництво. Маловрожайні важкі глинисті й кам’янисті ґрунти, вологий клімат, коротке літо з великою кількістю опадів, гірський ландшафт не сприяли розвиткові землеробства, однак українські горяни ніколи не нехтували землеробською працею. Вони були наполегливими у намаганні раціонально використовувати природнє середовище, збільшувати площу орних земель, підвищувати їх урожайність. У цьому виявилася культура рільництва українців Карпатського регіону, яка мала давню історію і міцні традиції. До початку XX ст. паралельно функціонували дві системи землеробства: вирубно-вогнева і двопільна толоко- царинна. Перша, дуже давня, відома усім землеробським народам, в Українських Карпатах (на Гуцульщині) була доцільною до XX ст... з огляду на дефіцит площ для розорювання, труднощі удобрення землі, а також у зв’язку з браком тяглової сили.

На Бойківщині та Лемківщині практикувалась толоко-царинна система землеробства, коли орні земні ділили на дві частини: поле (“царину”) і переліг (“толоку”), які періодично чергували. Це було економічно доцільно: щорічний відпочинок частини поля сприяв його родючості. Поділ сільськогосподарських угідь на орні та пасовища мав у Карпатах свою специфіку. Орні землі знаходилися у долинах річок, на некрутих скелях, а пасовища – вище в горах і на ділянках толоко-царинної системи. На Гуцульщині толоко-царинної системи землеробства не було. На городах (у гуцулів вони були невеликими, а в бойків і лемків сягали до 7 морґів), застосовувалася багатопільна сівозміна.

Землеробська праця в умовах гірської місцевості потребувала ґрунтовних знань народної ботаніки, метеорології, агротехніки. З огляду на обмеженість вегетаційного періоду сільськогосподарських культур у кліматичних умовах гір слід було діяти уміло й оперативно. Тому оптимальними термінами ранньої весняної оранки вважався кінець березня — початок квітня для засіву морозостійких культур і квітень — травень – для просапних. Під озимину орали наприкінці вересня — у жовтні, або двічі – в липні, приорюючи зелені удобрення, й у вересні – безпосередньо перед посівом.

Основними культурами в Українських Карпатах були зернові – овес, жито, ячмінь, менше сіяли пшениці й кукурудзи, зовсім мало – гречки та проса, з бобових вирощували квасолю і біб, також — коренеплоди (картоплю, буряки), технічні (льон, коноплі) та городні (капусту, цибулю, часник, моркву, петрушку, подекуди – пастернак) культури. Земельні ділянки та культури вибирали відповідно до якості ґрунтів та природніх умов. Горяни уміло чергували культури, дотримуючись послідовності їх висівання і збирання. На Гуцульщині, зокрема, практикувалася така сівозміна: перший рік садили картоплю, другий – кукурудзу, третій – знову картоплю, четвертий – зернові. Морозостійкий невибагливий овес висівали на неякісних ділянках; на найкращих (на цілині або після картоплі) – пшеницю і ячмінь; на добре угноєних (після жита або бобових) садили картоплю.

У Карпатах до XX ст. збереглося чимало забобонів, магічних дій, спрямованих на те, щоб задобрити сили природи і домогтися вищих урожаїв (відгомін давніх жертвоприношень землі, спеціальні молитви, “легкі дні”, “легка рука”). Жнива випадали на серпень: першим жали озиме жито, останнім – яре і овес. На Лемківщині зберігалася загальноукраїнська традиція обжинків, виготовлення обжинкового вінка і дідуха, якого згодом використовували у різдвяних обрядах. Натомість на Гуцульщині не виявлено ні обжинкових обрядів, ні обжинкових пісень. Рівень і специфіка агрокультури у Карпатах залежала від землеробської техніки. Тут до XX ст. збереглися такі архаїчні знаряддя праці, як дерев’яні лопати – “городники”, окуті залізом тільки по краях робочої частини, а також дерев’яні борони, плуги.

До традиційних господарських занять українських горян належало тваринництво, розвиткові якого сприяли великі площі природних пасовищ, сінокісних луків і лісів. При низькій урожайності на гірських землях молочна і м’ясна продукція, шкіра, хутро, вовна значною мірою задовільняли життєві потреби горян, становили важливу статтю прибутків. Не менше важила й потреба угноювати поле. Бойки і лемки розводили велику рогату худобу, гуцули займалися вівчарством.

IMG_0537

Побутували дві форми випасу худоби – в межах села і поза ним. Весняний випас (до початку польових робіт,– свята Юрія) та осінній (після збирання врожаю – по Покрові) здійснювали індивідуально на всіх полях і луках. На Бойківщині й Лемківщині в межах села здійснювали і літній випас худоби, що називався “зганяти салаш”. На суміжних обгороджених полях кілька односельців випасали овець, утримуючи їх тут же, в кошарах, які переносили з місця на місце. Так поступово забезпечували удобрення всієї площі – це 1 було основною метою спілки.

Визначальним для гірського скотарства був його відгінний характер – випас і утримання худоби і маржини на полонинах. Уся організація праці, пов’язана з полонинським господарством в українських Карпатах, регулювалася звичаєвим правом і контролювалась громадою. Передусім громада обирала “депутата” (“полонинського ґазду”). Він орендував полонину, або був її власником, наймав пастухів, погоджував умови та оплату праці, складав звіт перед власниками худоби.

Пастуший колектив очолював “ватаг” – найдосвідченіший пастух, який керував усіма іншими, займався переробкою молока, відповідав за стан пасовищ, будівель, господарського інвентаря, умів лікувати, знав замовляння. “Ватрак” (“спузар”) підтримував продовж сезону ватру, “терхач” займався транспортуванням продуктів. Склад і функції пастушої громади залежали від кількості і видів худоби. На Гуцульських полонинах випасали всі види худоби, на Бойківщині і Лемківщині – здебільшого волів, менше — овець, ще рідше коней. Вівчарі завжди походили з бідняцьких родин, в яких пастуше ремесло часто передавалося з покоління в покоління.

Весняний вигін худоби на гірське пасовище (полонинський хід) був важливою подією для усієї сільської громади: урочисто зганяли овець у спільну отару, організовували велелюдний похід із трембітами, що супроводжував отару до стійбища. Там заздалегідь готували житлово-господарські будівлі (“стаю”, “колиби”, “застайки”, “струнку”, “окіл”), здійснювали ритуали (окроплення свяченою водою, обкурювання) – щоб очиститися від злих сил, забезпечити щасливе “літування”. Особливу магічну охоронну силу мав вогонь – жива ватра, яку видобували в перший день і підтримували в стаї впродовж усього сезону.

Перше пробне доїння тварин “на міру” здійснювали власники, встановлюючи кількість надою, що було основним показником для видавання молочних продуктів у період випасу на полонині. Цей процес відбувався із скрупульозним дотриманням звичаїв, під наглядом ватага й інших пастухів. Свято завершувалося спільною гостиною, після чого починалася напружена праця. Робочий день пастухів тривав близько 18 годин. Розпорядок дня був дуже чітким: випас і триразове доїння овець, двічі – корів, переробляння молока, догляд і ремонт житла і стійбища тощо. Такі природні чинники, як довготривалі дощі, грози з градом, а то й хуртовини, тумани ускладнювали працю. Обсяг і умови полонинського господарювання потребували великої затрати фізичних сил, неабиякого досвіду (наприклад, вибір для випасання площ, нешкідливих для здоров’я тварин), орієнтації в час негоди, уміння охоронятися від хижих звірів, ґрунтовних знань у сфері народної медицини і ветеринарії тощо.

За переробляння молока ніс відповідальність ватаг (на Гуцульщині) або власник овець (на Бойківщині й Лемківщині), який прийшов на полонину за своєю продукцією. З овечого молока виготовляли грудковий сир (“будз”), обезжирений (“урду”), масло, ряжанку (“гуслянку”), з коров’ячого – сир, масло, гуслянку. Основним продуктом були різні сорти бринзи (“вівчанка”, “козячка”, “мішанка”), яку виготовляли з будза і зберігали в бербеницях.

Оплата праці пастухів була натурально-грошовою, додатково їм належав також один удій молока від усієї отари та привілей безкоштовного випасу власної худоби. Розподіл молочної продукції серед власників овець відбувався відповідно до кількості голів їх худоби в отарі (череді), а також результатів пробного доїння “на міру”.

Тривалість випасу худоби на полонинах становила приблизно 4 місяці (від кінця травня – початку червня до другої Богородиці (8 вересня за старим стилем, 21-го – за новим) або Чесного Хреста (14 вересня за старим стилем, 27-го – за новим)). Певні розходження в часі диктувалися конкретними ситуаціями, погодними умовами, видом орендування полонин та ін.

Завершувало пастуший сезон “розлучінє”, коли власники забирали худобу. Цей обряд, як і весняний хід, відбувався дуже урочисто, з певними церемоніями. Останніми йшли полонини ватаг і старший пастух, обов’язково дочекавшись, щоб догоріла ватра. Погасити її не дозволяв звичай. На Гуцульщині зимове утримання худоби велось у смузі сінокосів (у “зимарках”), де зберігалися запаси сіна, яке не можна було звезти до села. У зручних місцях “зимарки” поступово перетворювалися на постійні житла і ставали однією з форм заселення високогірної частини Гуцульщини.

Ганна Горинь,
кандидат історичних наук